34. Нектар

– Ти дозволиш мені стати твоїм чоловіком? – тихим голосом, але дуже чітко питає Мартинчук.

У грудях усе стискається від шоку. А за мить розпускається піднесення, втіха та здивування, що це дійсно відбувається зі мною. З нами.

Данило не такий зачарований моментом. Розпачлива усмішка вигинає кінчик його губ.

– Я хотів хоча б інсценувати можливість вибору. Бо… програма захисту свідків має деякі обмеження. І ми повинні бути одружені, щоб… Але моє бажання справжнє! – перебиває сам себе з поспіхом і розгублено крутить прикрасу між пальцями.

– Ти хочеш, щоб ми одружилися? – перепитую, сама не знаю для чого. Мабуть, щоб мати ще кілька секунд на усвідомлення.

– Насправді, формально ми вже… – знову цей винувато втомлений, розпачливий погляд. – Їм потрібна була хоч якась важлива інформація терміново, хотіли підтвердити мою співпрацю на практиці. А я не погоджувався надавати її, поки не отримав би гарантій безпеки. Для тебе. Тож… Скажи що-небудь, Ліно?

Вразлива та хитка нотка закрадається в його зазвичай впевнений і владний голос.

А я свій, здається, десь просто загубила. Його слова про наше одруження луною гудять у голові, заважають думати, дихати, кліпати.

Одружені…

Ще годину чи дві тому я не була впевнена, чи він буде жити. А трохи раніше – чи буду жити я.

А тепер ми можемо бути разом. Як чоловік і жінка.

Він цього хотів сам! І тепер хвилюється, як я відреагую. Намагається пом’якшити для мене те, як усе відбувається. І через цю його спробу, мене по вінця наповнює теплотою, ніжністю, вдячністю.

– Звичайно, якщо тобі неприйнятна моя пропозиція, ми лише вдаватимемо шлюб, за необхідності. Але жити разом доведеться деякий час. Я розумію, що не найкращий варіант для тебе…

– Я згодна, – нарешті опановую емоції та шепочу неслухняними губами те, про що давно тихо-тихо, крадькома від свідомості, мріяло моє серце.

Щоб у нас був цей шанс. Можливість на справжнє та взаємне майбутнє.

– Не треба нічого вдавати, – тамую розчулення, що може завадити мені закінчити думку. Підставляю пальчик під тепле від його довгого тримання кільце. – Тільки… можливо, мені знадобиться трохи часу, щоб звикнути…

– Скільки завгодно, моя дівчинко, – Данило усміхається якоюсь новою для мене усмішкою. Легкою, світлою.

Тепер я із цікавістю та задоволенням розглядаю, як поступово його обличчя набуває більше кольору. Немов частина втраченої крові щойно чарівним чином повернулася до нього.

– Я віддам тобі весь час, який маю. Зрештою, це єдино, що в мене лишиться. Усі інші переваги та можливості… Ні, найнеобхідніше для прожиття в нас буде. Але…

– Але! Я погоджуюсь, проте маю одну умову, – перериваю його чергову спробу знецінення та виправдань. – Я згодна одружитися з достойним мене чоловіком. Тож ти маєш вважати себе таким, якщо хочеш, щоб я взяла це кільце зараз.

Ідея спалахнула раптово, та я без затримки виголошую її. А за секунду дивуюся своїй сміливості. Я – ставлю умови та диктую свої правила. І кому!

Він справді підніс мою впевненість.

Коли так дивиться, турбується, рятує, освідчується. Я почуваюся, не як приземкувата маргаритка, якими всіяне не одне поле. У його очах я перетворююсь на справжній цвіт папороті. Знайти який – заповітна мрія та найбільше щастя.

І зараз він дивиться на мене саме з таким враженням.

Немов не може повірити у своє щастя.

– Ти згоден?

– Як накаже моя чарівна тендітна та вигадлива… дружина, – бешкетні бісики в куточках його очей згладжують іронію. – Якщо все вирішено… Я пам’ятаю, що ми нікуди не поспішаємо. Проте, я ж можу розраховувати на поцілунок?

Із цими словами він одягає теплу від довгого тримання обручку на мій палець і притягує до себе на груди.

Відчуваю, як швидко б’ється його пульс.

І мій теж зашкалює.

Киваю, навіть не намагаючись відшукати зв’язні слова десь на горизонті. Вібрую кожною клітинкою від п’янкої насолоди моменту.

Дан нахиляється та ніжно… дуже ніжно, солодко і проникливо припадає до моїх губ.

Треба зізнатися, не так я уявляла собі заручини та весілля.

Але не проміняю ці хвилини в лікарняній палаті з поліцією за дверима на будь-що інше у світі.

Відповідаю на поцілунок і з тихим зітханням очікую нових пестощів, які ллються на мене теплим і повільним потоком живильної енергії. Любові. Прийняття. Цінування.

Здається, я не сказала йому, що теж кохаю – коле голочкою думка. Та я зі спокоєм розумію, що матиму на це багато часу. Як і на безліч іншого досвіду, який хочу прожити саме із цим чоловіком.

– Дане, – відхиляюся, щоб з’ясувати чергову для себе важливу зміну. – А яке тепер у мене прізвище? Тобто… у нас?

– Так. Зараз поясню, – каже після двох глибоких вдихів, що важко йому даються.

Знову складна тема.

Данило потирає пов’язку на пораненому плечі, збирається з думками.

– У нас будуть нові особистості. Легенди, які треба завчити до автоматизму. Мартинчук Данило Степанович загинув від вогнепальної зброї. Лікарі зробили, що змогли, але пацієнт втратив багато крові, – проговорює з кривою досадливою усмішкою.

На мить здригаюся та сліпну від того, як правдоподібно це звучить. Данило обіймає мене однією рукою, повільно погладжує мою спину і продовжує:

– А Новик Ангеліну… Пробач, але вони намагалися вичавити з останньої сутички максимальну користь для нашого прикриття. Тож… Тебе взяли під варту після нанесення важких поранень Горбатенку Денису. Тримали в загальній камері. А там зчинилася бійка, хтось проніс гострий предмет і…

– Зупинись, будь ласка, – помічаю, як важко дається йому пояснення. А я теж сповнена бажання захищати його. Нехай і лише від спогадів про минуле. – Це вже не важливо. Просто скажи нове прізвище. Моє і твоє.

Торкаюся пучками його напруженого чола. Хочу стерти з нього кілька шарів смутку.

– Добре, – хрипко видихає за кілька мовчазних секунд. – Знаєш, мене так довго дратувало власне прізвище, що я погодився на перше, яке запропонували. Воно звичайне, поширене та нейтральне. Ткаченко.