33. Зробити усе правильно

Ліна

Невідривно розглядаю сірі пластикові двері. У них нічого цікавого. А от за ними…

Ситуація нагадує день, коли Данило розважав якогось небезпечного гостя. Проте цього разу веде розмову зі слідчим. Я, як і раніше, не знаю, наскільки все серйозно.

Доля така цікава!

Спочатку ти обурюєшся безчинствам людини й бажаєш їй справедливої розплати. А через деякий час уже хвилюєшся, щоб та розплата не була занадто жорстокою. Бо… моє закохане серце не вірить, що Данило насправді скоїв щось жахливе. Можливо, махінації з податками?

Тихо хмикаю собі під ніс від цієї думки. Наскільки я наївна, та розумію, що все набагато складніше.

Та сенсу думати про це немає.

Він не розкаже мені ніяких брудних подробиць, якщо буде можливо. Стійко відчуваю це.

Кожен рух Данила, кожне слово до мене стали бриніти потужним наміром вберегти, захистити. Відгородити. Буквально закрити собою. Я не помітила, коли відбулася ця зміна. Але тепер це так.

Досі перед очима той його ривок і рішучість на межі з безумством в очах. Коли я зрозуміла, що він візьме вогонь на себе. Віддасть життя, аби зберегти моє.

Тож чи могла я покинути його, коли був хоч один дрібний шанс для нас? Для порятунку коханого?

У мене не вийшло, як планувала. Але вийшло по-іншому. Теж непогано. Правда ж?

Кусаю і без того постраждалий від моїх зубів палець, коли чую, як різко відкриваються двері до відділення. Здригаюся від незнайомих чоловічих голосів. Але це лише нові вартові, що заступають на зміну своїм колегам.

Видихаю.

Обхоплюю себе руками навхрест і знову спираюся спиною на прохолодну стіну. Хочеться з’їхати по ній до підлоги.

Моє очікування затягнулося.

Бажання Мартинчука здатися викликало ажіотаж.

Щойно я передала його послання слідчому, з яким розмовляла раніше, біля входу на поверх з’явилося кілька міцних чоловіків у формі. Данила перевезли в іншу палату, віддалену та без вікон.

Коли лікар оглянув і дозволив йому спілкування з відвідувачами, до палати зайшов спочатку один правоохоронець, потім інший. Потім аж троє. Один із них був у цивільному, але вигляд мав такий статний і суворий, немов справжній генерал під прикриттям.

Після годин стресу, страху та переживань за життя Дана, моє тіло починає брати своє.

Шукаю поглядом стілець, падаю на жорстку лікарняну канапу, а коли це не допомагає, подумую спуститися до буфету випити чогось гарячого. Але втілити свій план не встигаю – двері до палати Данила відчиняються і всі виходять.

Ні, не всі, той «майже генерал» досі там.

– Ангеліна Новик*, вас запрошують зайти, – чоловіки обступають мене, залишивши прохід у єдиному напрямку. Тож ввічливі слова – лише формальність.

Нічого, я не проти приєднатися до чоловіка, якого обрали всі частини мене… ну, окрім, можливо, внутрішнього голосу бабусі.

Глибоко зітхаю в спробі віднайти в повітрі краплинку спокою. Спроба марна, то ж я просто заходжу.

Статурний чоловік із занадто прямою спиною і чисто вибритим підборіддям сидить біля невеликої тумбочки. На ній тісняться аркуші паперу, пусті стаканчики, кілька телефонів. Сірувате світло від старих ламп ледь відчутно блимає, додає напруги, якої і так вдосталь.

Працівник органів не звертає увагу на мою появу. Він і далі щось сконцентровано друкує на невеликому планшеті. Я ж прямую до ліжка Данила.

Намагаюсь оцінити його стан і настрій.

Дан простягає долоню мені назустріч. Немов теж відчуває тяжіння. Немов нас зв’язує одна гумова ниточка, що занадто натягнулася, поки були порізно.

– Ліно, мені так шкода, що я не спитав тебе спершу… – його вираз схвильований, наче він досадує на щось дуже неприємне. – Та часу не було, а діяти треба швидко. Тож…

Його пальці кілька разів стискають мою долоню. Він намагається наважитися на важливі слова. Та не встигає їх промовити.

– Мій відділ оформить усе в найкоротший строк, – оголошує поліціянт, перебиваючи тихий голос Мартинчука. – Потрібні оригінали ваших документів і пара підписів.

І лише коли чоловік підходить важкими кроками та підносить екран планшета до мого обличчя, я розумію, що він звертався не до Данила.

– Ось тут ваш справжній підпис. А тут новий, – гортає переді мною електронні сторінки з текстом і віконцем для підпису внизу кожної. Всовує до рук планшет, я змушена його взяти.

– Який новий? – незграбно тримаю техніку, наче це шматок інопланетного апарата. Дрібні літери зливаються перед очима.

– Кхм… Чи не можна нам кілька приватних хвилинок спершу? Мені б хотілося пояснити ситуацію особисто, – Данило говорить стримано, але я відчуваю надрив у його блідих підтиснених губах і в напруженій лінії між бровами.

– О, тобто я зруйнував момент? Перепрошую, – без тіні розкаяння хмикає командир.

Забирає планшет, складає папірці в теку. А вже біля дверей додає:

– Давайте швидше, панове. Засилати сватів немає часу. У вас три хвилини.

Проводжаю поглядом незадоволеного «генерала», поки двері за ним не зачиняються.

– Що… Про що він? – розгублено обертаюся до Данила.

Він на секунду втомлено стуляє повіки.

Чи не втомлено… а з провиною?

– Сядь до мене. Ближче, будь ласка, – каже м’яко, тремтливо. Наче до дикої тваринки, що від необережного руху побіжить світ за очі.

Це нагадує мені, як він заспокоював мене на даху під час зливи.

Мене обіймає тривога, наче шарфом затягується навколо шиї. Стає важко дихати. Хоча зараз я знаю, що нічого поганого Мартинчук мені не зробить. І ніколи не збирався насправді. Погрожував на емоціях, лютував, показував зуби, як знервований і голодний пес. Що дуже довго сидів на прив’язі у поганих людей. Та всередині він набагато чутливіший і навіть сентиментальний.

От і зараз відчуваю його глибинну вразливість.

Сідаю поряд, як він просить, чекаю, коли підбере слова.

– Це самовпевнено з мого боку, вирішувати таке питання без тебе. Але обставини… – замовкає.