32. Новий шлях

Від шокової думки розплющую очі та намагаюсь оглянути простір довкола. Я слабкий, як новонароджене кошеня. Вдається тільки трохи повернути голову.

– Даниле! Ти прокинувся, – її голос живить і вбиває мене одночасно.

Хочеться застогнати, але в горлі піщаний кар’єр.

– Води? Потрошку тільки, ти переніс операцію, – Ліна сідає поруч, підносить мені до губ соломинку.

На її вказівному пальці нерівний край нігтя. Очі великі та блищать вологою, що от-от зірветься з довгих вій. Покотиться блідими щоками до покусаних і від того припухлих губ.

Вона втомлена, навіть виснажена. Але досі невимовно приваблива для мене. Білий колір пасує під її тендітну красу. Ще б це був на лікарняний халат, а щось більш святкове, з мереживами…

Марні мрії, Мартине.

– Зараз я покличу лікаря, – підводиться. – Просили, коли ти отямишся…

– Ти лишилася, – озвучую, як вирок, і відкидаю важку голову на подушку.

Вона сідає назад на стілець.

Навіть смішно.

Чому я думав, що буде інакше? Хіба забув, як вона заступалася за дурного хлопця, не шкодуючи себе?

– Лишилася. Бо я теж тебе люблю. Я не могла покинути тебе, – промовляє рішуче, наче бойовий клич перед ворогом.

Дурненька.

Моя сильна весняна квітка…

Віддана, справедлива та занадто емоційна. Занадто закохана в мене. Я хотів уникнути цього, а зробив навпаки.

Навпомацки шукаю її долоню, переплітаю наші пальці.

Не вийшло.

Тепер нам світить тільки «і померли в один день».

– Ти спливав кров’ю! Тож я дочекалася лікаря.

– А потім? Коли швидка приїхала. Чому ти тут, а не в безпечному місці?

– Потім… – її голос вразливо тремтить. – Потім, коли тобі почали надавати допомогу, подзвонив Бойко. І я все виконала, як ти казав. Була привітна, розпитувала. Навіть фліртувала, щоб розговорити його. Не впевнена, що в мене добре вийшло… Але я запропонувала зустрітися, як ти й казав.

Загальмовано кліпаю. З ким вона фліртувала?

Бойко. Бойко? Це ж…

– Микита відхилив зустріч. Та він би й не зміг. Живе десь у горах, підробляє провідником, носить вантаж за туристів. Там взагалі зв’язок не часто буває.

Хмикаю.

Загубитися в лісі? Хлопець непогано придумав. Я б теж не відмовився.

– І він сказав щось про мою річ?

– Флешка. Так, сказав, – Ліна киває, але не піднімає погляд, поправляючи складки на простирадлі. – Сказав, що її в нього немає. Десь зронив, коли тікав.

Легкий подих полегшення згортається в легенях на тугу грудку.

– Ясно, – стуляю повіки.

Навіть добре, що в мене немає енергії розносити все довкола. Хочеться, але палата згодиться для інших хворих. У нашій історії вибух розпачу нічого не змінить.

Упевнений, до лікарні вже їдуть, якщо не чатують за дверима чатують. І зовсім не мої охоронці. А щойно я оклигаю достатньо для транспортації, поїду на процедури, кардинально протилежні оздоровчим. Та найстрашніше – Ліна зі мною.

Пікання апаратів збільшує частоту.

– Тобі не варто зараз хвилюватися, я все ж покличу когось…

– Ні, – хапаю її за зап’ясток. Мало чим можу її захистити. Проте не впевнений, що витримаю її відсутність навіть на хвилину. – Краще побудь зі мною. Розкажи ще щось. Я в нормі. Скільки тривала операція?

– Кілька годин. Олексій сказав, що не може чекати. Він віддав мої документи та гроші. А я сказала, що не поїду, я думала, що вирішу твою проблему. Яку я створила тобі.

– Ангеліно… – навіть не хочу витрачати сили і хвилини на сварки. Вона хотіла допомогти мені, не підозрюючи, що на неї чекає.

– За цей час я… я пригадувала той вечір, – поспішає, промовляє, наче виправдання. Яке вже нічого не змінить. – Я подумки повторювала кожну секундочку, кожен свій рух і рух Микити. Він сказав, що коли заходив до мене, флешка ще була в його кишені… Тож мені здалося, що я помітила дещо.

– Що саме? – дії ліків, чи наша безвихідна ситуація змушують моє серце битися тягуче, болісно.

Тягну переплетені наші пальці до себе. Спонукаю дівчину нахилитися ближче, а згодом сісти на моє ліжко. Прихиляю її до здорового плеча.

– Що ти?.. Так не можна, я зачеплю тобі рану.

– Нам усе можна, дівчинко.

Немає чого втрачати.

Тепер – точно. Хіба власні життя.

Цілую свою улюблену родимку на її скроні, зариваюся носом у розкуйовджене прохолодне волосся.

– І що було далі?

Мені просто подобається насолоджуватися її голосом і піддатливим тілом поряд. Її довірою та ніжністю. Чому цього має бути недостатньо для щастя?

– І я згадала, де він її міг впустити! Коли залізав у сміттєвий бак. Щось дзенькнуло. А в нас там у куточку злив для води. Така металева сіточка на підлозі. Тож я… Я подзвонила одній дівчині, що там працює… Уявляєш, Іванка якраз була на зміні та згодилася пошукати… – вона розповідає з хвилюванням і несподіваними паузами то тут, то там.

Ще не дослухавши до кінця, я здогадуюсь фінал цієї сповіді.

– Флешка була там, – промовляю з сумом.

Якби мав сили, засміявся б. Так кумедно. Вона весь час пролежала там, нікого не чіпала, поки пів міста стояло на вухах.

Ліна тихенько зітхає, відчуваю, як тремтить її грудна клітина від емоцій, що вона їх стримує.

– Так. Але… через всю ту воду… Її навіть не можна нікуди вставити, роз’єм зруйновано. А що всередині… Пробач. Я справді думала, що впораюся. Що привезу її тобі, і це все виправить. Ми будемо разом… А тепер…

Знаходжуся максимально близько до тремтячих губ, тому розбираю останні, перемішані зі схлипуваннями та зітханнями фрази:

– Олексій дещо пояснив мені. Про твій наказ. Про погрози. Що ти на гачку в дуже небезпечних людей. Сказав, що другого шансу втекти не буде. Він чекав, скільки міг, а потім лишив усі гроші, документи й поїхав. А я… нічого не вирішила. Я підвела тебе.

– Ну, все, не треба. Не звинувачуй себе. Ти нічого поганого не зробила, – на відміну від мене. – Хотіла владнати мої проблеми. Але я сам їх створив. Тож і відповідати мені.