31. Зізнання та обіцянки

Нападник ще раз смикає Ліну, вишкіряється. І мій внутрішній повідець не витримує.

Навіть не усвідомлюю, як тіло рве вперед. На інстинктах.

Інколи треба саме так. Як звір. Як вуличний пес, якого загнали в пастку. І він ляже в цьому бою, але випустить усі пазурі. Встромить усі зуби у ворога.

Кидаюся на «небезпечний» кулак, смикаю вбік, виходить, що на себе. Одночасно штовхаю Ліну в протилежну сторону.

Тріск тканини. Сухий і короткий тріск глушника.

Крик Ліни.

Зойк ворога.

Струм пробиває плече, лікоть, аж до пучків. Біль дезорієнтує, змазує зір. Та я на інерції рухаюсь далі. Валюсь на Дена, падаємо, тягну його за собою. Навалююсь.

– Тікай звідси, я затримаю, – гарчу крізь зуби й біль.

Витримаю недовго, але цього має бути достатньо, щоб Ліна та Олексій зникли.

Дивина. Денис не чинить спротиву як такого.

Намагаюсь зафіксувати його руку. Моя ліва погано слухається. А його… його пальці притиснуті до обличчя. Під ними червоно.

– Око! Моє око! – він скиглить і борсається в пилюці деякий час, а потім затихає.

– Босе! Я тут! – ось і дочекався. – Все під контролем. – Голос Алекса напружений, але холодний. Розсудливий.

Хоч у когось із нас!

Відсторонює мене, схиляється над Деном. Перевіряє пульс.

– Живий. Знепритомнів. Як ви? Це постріл я чув? – обертається, сканує мене поглядом.

Не встигаю побачити його реакцію – Ліна підбігає, падає біля мене на коліна.

– Даниле! Дан? Боже, – притискається на мить, а потім із жахом дивиться на плями на своїй сукні. Мій чорний одяг добре приховує… – Кров. У тебе кров. Господи! Треба швидку!

Дивлюсь на неї крізь ватяний туман у голові й пекучі батоги в тілі. Жива. І навіть ціла.

Знову втерла носа недоумку. Чим вона його, цікаво?

– Навіщо ти так підставився? Зовсім не цінуєш своє життя.

Мабуть, вона права, бо я ціную її більше…

Ліна нервовим рухом відкидає волосся з лиця, на щоці лишається червоний мазок. А довгі пасма й далі танцюють від вітру. Ну, так. Вона встромила в нього заколку для волосся.

Відчайдушна.

Думки стрибають загальмовано й мішано.

Поки я намагаюсь вдихнути достатньо кисню для відповіді, а Ліна ковтає сльози, паніку та намагається розблокувати телефон, Алекс виконує свою роботу.

Обходить місце пригоди, відкидає далі кросівком відпрацьовану зброю. Паралельно викликає карету швидкої.

– Моя машина готова, – питально вигинає одну брову за спиною дівчини.

– План не змінився. Їдьте, – нарешті знаходжу сили вичавити крізь спазмовані зв’язки.

– Що? Куди? А ти? – Ліна кладе руку на моє плече.

Кривлюсь від жмені жаринок, що вибухають від цього.

Під пахвою розливається гаряча пульсація, а тіло кидає в холодний піт.

Втрата крові.

Але я згоден прийняти таку.

Краще втратити кров, ніж… Біль пускає нові й нові пагони просто крізь мої м’язи та судини до кісток. Здається, розриває їх.

Обмацую своє плече. Кров виливається ритмічно, але не фонтанує, все-таки глибоко пройшло. Видихаю та тисну долонею на отвір. Гарчу й ледь не лягаю поряд із Горбатенком від блискавок, що проймають тіло наскрізь.

Ні, це має робити хтось. У мене недостатньо сили.

А їм уже час їхати. Вони мають поїхати. Інакше всі мої підставляння під кулі марні.

– Ліно… Ліно, я буду в порядку. Лікар їде. Послухай, ти маєш зробити, що скаже Олексій. Зроби це для мене. Їдь. Тоді є шанс… – спираюсь неушкодженою рукою на її плечі, сидимо навколішках, чоло до чола. – Я хочу тебе врятувати. Бо дуже кохаю.

Ось і все.

Така проста істина. Я хотів би все життя казати, як само я її кохаю. Щодня. Щоночі. Казати, а потім доказувати це своїми діями. Але не склалося.

– Ні-ні, – пошепки заперечує чи то моїм думкам, чи то моїм словам. – Я не поїду. Бо теж хочу тебе врятувати. І я… Я тебе теж…

Вона не договорює, але я чую, як бринять зізнання на її губах.

Мої повіки закриваються від слабкості та ніжності.

Я ковтаю її «і я теж» – наче дозу знеболювального. Тривожний запах крові змішується з її квітковим – від поєднання чистоти й хаосу паморочиться в голові.

Горло розриває збите, уривчасте дихання. Наші секунди разом спливають – як і рідина з мого тіла. Можливо, це справді останні миті, якщо куля зачепила критично важливі судини.

І як зараз наказати їй піти?

– Босе? – нагадує про актив своєї фізичної сили Олексій.

Ліна боязко і швидко стискається.

Дідько!

Це тупо, але я не можу знову сказати охоронцю тягти Ангеліну туди, куди хочеться мені. Як безмозкого ховрашка під пахвою. Не хочу, щоб це стало її останнім спогадом про мене.

– Лишайся. Але тільки поки не приїде швидка. Потім… Будь ласка… – звуки зникають у нерівному диханні. – Я дуже. Дуже тебе кохаю. І хочу, щоб ти жила далі. Ти поїдеш? Пообіцяй.

– Добре. Добре, Данилко. Я обіцяю, – її пальчики невагомо погладжують мої щоки, шию. Ловлю їх, тримаю біля рани.

Піддаюсь важкій ртуті, що наливає тіло, воно тягне до землі, і я лягаю на бік.

– Тримай ось так. Тисни сильно, моя ніжна квітко.

Вона схлипує, але виконує мої вказівки.

Тендітні пальчики мають снагу – і хвиля болю стає надто нестерпною. Мене затоплює розпечена лава й поглинає свідомість.

Нейтральна чорнота. Пуста тиша.

Здається, пройшла секунда, а можливо, кілька років.

Звуки неохоче, з великими паузами, заповзають крізь туманні шпаринки. Відчуваю рух. І біль. А потім знову сон.

Черговий шум наростає. Витягує на поверхню.

Щось пікає, клацає. Шурхотить.

Холод облизує руки, живіт, плечі.

Довкола суцільне світло. Його забагато. Очі протестують, та я роблю надзусилля та розтуляю повіки.

Довкола біло та просторо. Я без сорочки. Перев’язаний. Лежу під апаратами. Крапельниця повільно дозує розчин. Стуляю повіки в очікуванні, поки морок у голові розсіється.