30. Ще складніше

Данило

Вона подовгу зупиняється біля кожної рослини. На мій розсуд, абсолютно звичайної.

Коли кажу про це, Ліна усміхається з легкою співчутливістю, наче до нерозумної дитини. Далі йде коротенька лекція про те, що деякі кущі півоній можуть рости до ста років. Проліски реагують на сонце, схиляючи голівки в похмуру погоду. А крокуси долають сніг, бо пагони виділяють тепло під час росту.

Це ж треба.

Крім того, щоб дивитися на мою улюблену квітку, я здатен ще і слухати її без перестанку.

Проте в тому, що переді мною унікальна дівчина, особистість, я давно не маю сумніву.

Вона, як той пролісок, розтопила мій шар снігу та проросла глибоко, під шкіру. Аж до серця. Зігріла його, розквітла там.

І тепер мені не страшно зробити те, що я мушу зробити.

Відпустити. Спробувати врятувати її, якщо для мене час на помилки вичерпано.

Ліна повільно кружляє доріжками ботанічного саду. Не відстаю ні на крок.

Свіже повітря не справляється з жаром всередині.

Мну її пальчики у своїй долоні. Хочеться цілувати їх. Як і тендітні зап’ястя, манкий вигин шиї, родимку на скроні, усміхнені соковиті губи, западинку між тонкими ключицями, ніжно-округлі оксамитові плечі…

І я навіть реалізую деякі із цих бажань, коли вдається знайти вільний від очей закуточок між кущами.

Тихих місць не так багато, як мені хотілося б.

Сьогодні вихідний, тож народу вистачає, а Ліна занадто чутлива до привселюдних проявів інтимності. Хоча це просто обійми, швидкі та цнотливі поцілунки. Проте, я теж відчуваю, що вони особливі.

Можливо, навіть більш хвилюючі, ніж усе, що було в моєму житті. Бо її блискучі очі зі збільшеними зіницями, гаряче дихання та мурашки під моїми губами дуже, дуже чуттєві.

І я вже трохи не в собі від цих мікродоз найсолодших тортур між нами. Від електричних іскорок у моїх пальцях, коли торкаюся її шкіри. Від її довгих поглядів і нерішучих, немов украдених потайки, досліджень моїх рук, волосся, шиї.

Голова крутиться від ароматів довкола, серце працює на сто десять відсотків. Усе тіло бринить від стримуваної енергії.

А потім хтось порушує наші безневинні пестощі. Ліна розгублено замружується, трясе головою. Тягне мене дивитися якусь чергову «Альпійську гірку» чи ще щось подібне.

Час минає непомітно.

Замовляємо їжу в кафешках-вагончиках тут же, не виходячи за межі саду. Обідаємо гарячими бутербродами й морозивом, зайнявши віддалену від інших стежок лавочку під розлогими вербами.

Ліна не бачить, а я помічаю знаки Олексія за її спиною.

Сьогодні тільки він супроводжує нас. Це порушує протокол… але це найменше з моїх порушень.

Перевірений і надійний охоронець отримав таємний наказ, щедрі добові, винагороду… і моє відчайдушне прохання вивезти її з міста. Можливо, навіть із країни. Я не в курсі деталей, так буде безпечніше.

Щойно вони зникнуть, піду здаватися на милість своїх хазяїв. Хоча «милість» – кардинально недоречне тут слово…

Пожив красиво, Мартинчуку? Умій і красиво завершити банкет.

Непомітно блимаю Олексію, а потім показую розкриту долоню.

«Так, добре. Дай нам п’ять хвилин наодинці».

Киває та йде з поля очей.

Особливо жорстоко зминаю картонний стаканчик від кави.

Настав час прощатися.

Тільки вона про це не одразу дізнається. А коли дізнається, усвідомить, як вчинив із нею… впевнений – розчарується, не зрозуміє. Її так зачіпало нехтування та свавілля наділених силою. Та це востаннє від мене, дівчинко. Обіцяю.

Дивлюсь у її глибокі, підсвічені тихою радістю, очі.

Востаннє підношу пальчики до своїх губ, цілую, разом із солодким присмаком десерту.

Дихаю глибоко, а за ребрами болить, наче хтось скручує нутрощі в канати.

Намагаюсь стримати емоції, не видати себе. Але чи не вперше, маски не тримаються.

Що сказати? Як? І чи потрібно?

Гнів, безсилля і розпач змішуються в гіркий і вибуховий коктейль просто у венах.

– Даниле… ти? Що сталося? – тінь наляканої та загнаної дівчинки з того даху проглядає в Ліні занадто чітко, щоб я міг це витримати. Відводжу погляд від неї, як би складно це не було…

І дуже вчасно!

З-за найближчого дерева виходить знайома фігура. Швидко наближається. Не зважаючи на свої м’язисті габарити. Діє блискавично, нахабно та ризиковано.

Колись я взяв його на роботу через ці навички.

А звільнив через надмірну жорстокість.

Підриваюсь з місця, не випускаючи долоні дівчини.

Та Денис уже смикає її за талію до себе!

Одночасно приставляє до її боку кулак. Кулак, схований у кишені спортивної куртки. Кулак, що має довге та тонке продовження. Воно цілиться просто в серце й легені шокованої, заціпенілої Ангеліни.

Ден крокує назад, зліплений з дівчиною впритул. Руки між мою і Ліною натягуються. І я ні з біса не готовий відпустити її зараз!

– Тихо. Тихо… – кажу всім учасникам божевілля серед білого дня.

Думав, що мить прощання буде найскладнішою. Пф-ф…

Спробуй розібратися із цим, Мартине!

– Що ти хотів, Дене? – крізь адреналіновий спазм у горлі кажу перше, що крутиться на язиці.

Мої витримка й розсудливість згоріли за ці півтори секунди до білого попелу! Тупе питання.

Ясно, що він хоче помсти за свою вбиту кар’єру та приниження.

Мій колишній охоронець скалиться. Щось між насмішкою та виразом зневаги.

– Хотів тебе трохи заземлити, нагадати, звідки ти сам виліз. А тут такий джекпот! Двох зайців… Тобто зайця і ту саму краличку… – притискає Ліну щільніще. Зі збоченим задоволенням вдихає повітря біля її вуха.

Ще один крок від мене, смикання – і наші пальці розтискаються.

Гидка усмішка повзе тупим обличчям охоронця. Проте очі блискавично сканують усе довкола.

– Де твої шавки? Накажи їм не лізти.

– Я сам, – кажу впевнено, – вийшов з великої гри. Проста людина тепер. Тож розумію твоє становище…