29. Улюблена квітка

Кілька днів потому

– Ну, лишайтеся з Богом, дітки, – Зоя Максимівна однією рукою міцно обіймає нещадно зігнутого Данила, другу простягає мені.

Крокую вперед і стискаю її пухкенькі теплі пальці.

Позаду водій уже заводить двигун, щоб вирушити до аеропорту.

Речі зібрані. Сам «Данилко» виніс їх на вулицю та поклав у багажник авто. Для цього, власне, і приїхав, на урочисті проводи тітки. Хоча останній час не мав хвильки, щоб заскочити до свого маєтку.

І навіть написати щось, чи подзвонити!

А я, можливо, хвилювалася…

Нагадую собі це, бо вся образа випаровується, варто Мартинчуку промовити тихо «привіт, квіточко», назвати мене на ім’я та зазирнути так глибоко, так проникливо в очі.

Він обіцяв, що ми поговоримо, щойно проведемо Зою.

Тепер одна півкуля мозку нервує через цю обіцянку… а друга не може дочекатися, коли вже жіночка поїде!

– Щоб не ображав мені дівчинку, – наставляє на останок свого вихованця Зоя Максимівна. – Все, іди, ми тут по-жіночому…

Манить мене ближче й шепоче коло вуха

– А ти, доню, не бійся його. Приручила вже, як тих собацюр. Тож годуй тепер, не лишай голодним.

– Д-добре… – кажу, щоб не засмутити стареньку.

Насправді аж ніяк не впевнена у своїх кулінарних вміннях.

– І я зараз не про їжу, – м’яко усміхається мені з чимось сумним і мудрим у погляді. – Щось тепле вкладай йому сюди. – Двічі стукає мені долонею біля сонячного сплетіння. – Щоб назад не здичавів.

Розгублено розтуляю і стуляю губи.

Що на таке відповіси?

Та вона не чекає відповіді. З кількома охканнями вмощується на задньому сидінні, на коліна ставить торбинку з найціннішим. Хрестить нас через вікно, хреститься сама.

Машина повільно виїздить за паркан.

Ранкове сонце вже впевнено пригріває, але моїми плечима блукають холодні знервовані мурахи.

Чого чекати зараз від цього чоловіка, коли ми наодинці?

Наодинці, якщо не враховувати зміну охоронців, що слідкують за камерами на території. А це троє осіб, яких я бачила мигцем протягом ранку. Можливо, є ще…

– Ну що, збирайся, Ліно, – розвертається до мене Данило, коли вдивлятися в зачинені ворота стає безглуздо.

– Ем… куди? – питаю обережно.

– Обирай. Я звільнив час до вечора. Куди тобі хотілося б поїхати? Театр, кіно. Якась виставка, можливо.

– Тобто? Ми поїдемо туди… просто зараз? Разом? – не контролюю радісні нотки та сплеск енергії в голосі.

Здається, я зараз замуркочу, як кішка від валер’янки.

Я не відчувала себе полонянкою давно, але можливість побачити щось інше разом з Данилом, наче ми звичайні люди… на побаченні? Ейфоричні думки наповнюють тіло, як мільйон повітряних кульок.

– Чекай, я знаю, – примружується Данило, – виставка весняних квітів, так?

– Так! – відчуваю, як повзуть вгору та вбік губи, щоки. Я вся свічуся, напевно!

– От і домовились. Готуйся. А я поки зберу дещо, поговорю з охороною, – проводить пальцями вздовж моєї скроні, крокує ближче та ніжно притискає губи до моєї шкіри.

Простий жест, від якого я ладна розтанути на місці.

Відпускає мене після довгого й шумного зітхання, немов неохоче. Іде до будиночка охорони.

Лишаюся на місці, щоб трохи заспокоїтися та усвідомити нашу нову спільну реальність. Легені качають кисень швидко, та я, однаково, наче задихаюся.

Із задоволенням слідкую за впевненою та рішучою ходою Данила. Як скупим жестом підзиває одного з охоронців. Кремезного хлопця з довгим світлим волоссям, він збирає його у хвостик, а скроні має коротко вибриті. Я знаю його. Це Олексій. Мабуть, найближчий до Данила. І мою історію він частково знає.

Чоловіки стоять далеко, мені не чутно їхньої розмови.

Напружуюсь, коли погляд охоронця ліниво рухається вздовж подвір’я, але раптом на довгу мить зупиняється, концентрується на мені.

Олексій і далі дивиться на мене та киває Данилові.

Простір між ребрами різко стискається, майже до болю.

Вони що, про мене розмовляють? Навіщо?

Не встигаю додумати цю ниточку, як вона обривається. Олексій відводить очі, знову стоїть відсторонений та професійно байдужий. Кліпаю кілька разів.

Просто подивився, Ліно, що такого? Не всі охоронці такі, як той… перший.

Потім Олексій, забирає з рук Мартинчука невеликий жовтий конверт. Заходить до флігеля.

Нічого незвичайного. Але моїм хребтом стікає якесь неспокійне передчуття.

Данило помічає мене, підходить, ловить у кільце своїх рук. Пальці заспокійливо розтирають мою спину, плечі, шию. Немов хочуть стерти тінь тривоги.

Цей чоловік так рідко видає мені свою увагу. І кожен раз вона виявляється приправлена чимось загрозливим, небезпечним…

У мене вже тривожний розлад? Я б не здивувалась.

– Ти чого завмерла? Не хочеш на виставку? – Данило розгладжує напружений трикутничок між моїми бровами. Ступає ближче, огортає своїм теплом, запахом, міцним тілом і спокоєм. Я розслабляюсь, вмить занурена в його енергетику.

– Хочу. А ти? Тобі буде цікаво?

– Навіть не сумнівайся, – чую усмішку в його глибокому голосі. – Я шикарно проведу час. Дивитимусь на свою улюблену квітку.
Його подих теплом торкається мого волосся. Серцебиття під моєю щокою сильне, владне, трохи прискорене. Схоже, повітря бракує не лише мені.

Моє серце затинається – і провалюється вниз, у солодку, бездонну прірву.

Він назвав мене «улюбленою»?

Від слова «любити»?

І це вийшло так легко, впевнено. Без зусиль. Немов озвучив щось дуже звичне для нього.

Мої ж відчуття закипають у грудях, бурлять, вирують, їх ніяк не сформувати у зв’язну відповідь. Можу лише тулитися ближче до його грудей і дихати божевільним і шаленим своїм щастям.

– Ти знову цвітеш, моя квіточко? Не хвилюйся. Іди, – з легким натиском розвертає мене в потрібний бік, крокує поряд.

З його широкою долонею на моїй спині заходжу в будинок.