28. Обійшлося?

Ліна

Вони не виходять із кабінету вже дві години. Десь у цьому проміжку я занесла трав’яний чай, мало не перекинувши тацю від знервованості.

Данило більше не звернув на мене жодної уваги.

А от його гість… таке відчуття, що облив мене чимось липким з голови до пальців ніг. Та це не найстрашніше. 

Коли я нахилилася, аби поставити цукорницю на стіл між ними, відчула ковзання чужих пальців вздовж литки. З боку незнайомця!

Сіпнулась, і мало не розбила тонку порцеляну.

Дивом не скрикнула, лише втягнула повітря та відступила назад. Занадто різко.

– Залиш нас, – кинув у цей момент Мартинчук, наче це був просто збіг. Він саме дивився у якісь папери та не підіймав голови. Але моє сполохане серце підказує, що він-таки щось помітив. Чи здогадався.

І тепер вони не виходять.

Я маю забрати брудний посуд?

Запропонувати ще щось?

Думки б’ються в голові наляканими птахами. Але я тамую тривогу та залишаюся біля Зої Максимівни. Вона готує цукерки із сухофруктів і горішків, щоби повезти на гостинець до рідних.

– Як ти тут сама, не боїшся лишатися, коли я поїду? – питає жінка, вкидаючи солодкі грудки до різних баночок.

Какао, мигдальні пластівці, кокосова стружка. Запах на кухні стоїть неймовірний, але їсти не хочеться, хоча я не пам’ятаю, коли востаннє щось клала до рота.

– Боятися?

Прислухаюся до тонких, але відчутних вібрацій у грудях.

Мені здається, це щось стабільне та фонове в моєму житті. Як хід годинникової стрілки, яку із часом перестаєш помічати. Але вона тихенько та без перестанку робить: «цок-цок-цок».

Спочатку я тривожилася за Микиту, потім за себе. Тепер… ще й за Данила.

Мартинчук виглядає суворим і жорстким біля своїх охоронців і в компанії таких гостей, як зараз. Але за останні дні я дізналася його інший бік.

Мене захоплює, з яким розумінням і теплом у погляді він дозволяє керувати собою літній жінці. Як вміє уважно питати і слухати. Я млію, коли він усміхається і довкола очей з’являються невеликі рисочки, а губи розслаблено вигинаються від сміху.

Я солодко тремчу, коли він просить розказати про улюблені квіти. Про мої мрії, думки. І я забуваю про все на світі, коли він торкається мене. Коли цілує. Ніжно. Спрагло. І так пристрасно, наче не існує нічого довкола. Є тільки я і він.

Навіть набридлива гостра стрілочка в скронях перестає цокати!

Останню годину вона подолала критичний бар’єр гучності. Я зітхаю та тру чоло.

Проте не хочу лякати стареньку. Вона ледь погодилася на цю поїздку. Чула неодноразово, як сперечалися із цього приводу.

– Не думаю, що Данило залишить мене без нагляду. Тобто… Данило Степанович, – швидко виправляюсь, але Зоя тільки змахує долонею, наче хоче стерти зайву порошинку з-перед очей.

– Ну, так. Я теж помітила, що не дає тобі сумувати. Данилко… Степанович, – додає з киванням і неприхованим задоволенням. – То й добре, що самі побудете. Навіщо вам та пенсія весь час на хвості. Правда?

Від раптової хвилі ніяковіння тільки смикаю плечима.

Невже все так помітно? Хоча… вона давно знає свого вихованця. А я не в змозі контролювати своє дихання та пульс у його присутності.

– А те, що він, як ти кажеш, Степанович… Старший за тебе, то не хвилюйся. Чоловікам пізніше розум дозріває, – повільно та повагом промовляє Зоя Максимівна. Наче читає урочисту молитву. – Серце в нього молоде, ще гаряче. Спрагле до любові. І родину він берегтиме, знає їй справжню ціну. От тільки робота ця дурна навісила втоми та мороку на нього, забирає сили.

Не перебиваю її, старенька щось собі там нафантазувала… Певно уже нас біля вівтаря бачить. Може й уявних онуків няньчить.

Та я знаю ставлення Мартинчука до цих речей.

Шкода, що це знання не зупиняє моїх власних фантазій…

Старенька кладе до коробочки останню цукерку та сідає на стілець.

– Ух… Щось я теж втомилася. Пішла б до себе. Але ж, казав Данилко, буде знайомити з гостем…

На цих словах я чую голоси з глибини будинку.

Вийшли!

Ідуть сюди!

Ми перезираємося та стаємо близько одна до одної. Кручу в пальцях край фартуха. Тривожна стрілочка б’є в скроні одночасно з кроками, що наближаються.

– Тут кухня, усе стандартно. Техніка залишиться. Посуд… думаю, теж. Звичайно, можеш усе замінити, ти в цьому більш вибагливий, – нейтрально та сухо коментує Данило, ледь ковзнувши поглядом у наш бік.

Що значить “можеш все замінити”? Цей пан буде жити тут?

Судомно ловлю нитку їхньої розмови. Схоже, Данило їде з будинку. А я?..

– Ну, чому ж? Дещо я б залюбки лишив, – гість і майбутній господар розбиває мої марні спроби зрозуміти, що відбувається.

Чоловік проходить вздовж столів, торкається пальцями поверхонь. Забирає одну цукерку разом із паперовим гніздечком, розгортає та відправляє до рота. Неспішно облизує пальці, розглядаючи нас із Зоєю.

Їй швидко киває, на мені затримує увагу.

– Непогано. Зовсім непогано. Люблю солодке. А коли воно ще й заборонене… важко втриматися.

Мені здається, він говорить взагалі не про смак солодощів зараз.

– Це весь персонал? – обертається до Данила.

Мартинчук стоїть занадто нерухомо, наче не дихає, як собака, якій натягнув повідець до краю, що аж горло перетисло. Ще трохи – і порве ремінці.

Дивлюсь на нього з благання і острахом.

Він просив бути мене стриманою і непомітною. Та, схоже що цієї секунди чоловік сам ладен порушити свої ж правила.

Мікрорухами хитаю головою.

Данило розриває наші погляди, прочищає зв’язки, смикає кутиком губ у подобі усмішки.

– Розраховую людей потроху. Збираюся жити скромніше. А ти собі підбереш команду.

– Так, але якщо колектив уже злагоджений, муштрований… це зняло б зайві клопоти, – не погоджується гість, знову повертаючись до оглядин нашого скромного «колективу», точніше, лише його частини у вигляді мене.