27. Смикатися

Навіть чути не хочу, що там Осадному навіюють квіти моєї Ангеліни!

Тримаю скручену пружину роздратування під контролем, нагадую собі, що я – слухняна маріонетка.

Чіпляюся за думку, що з будинку вийти – буде безпечніше для деяких його мешканців.

– Якщо є бажання, можемо прогулятися, – встаю та прямую на вихід, показую приклад і дорогу через скляні двері, сховані за завісою.

– Так, чудова ідея. А столика там немає? Можна було б перекусити на повітрі. Я, якщо чесно, поспішав до вас. Ще не обідав, – облизує пухкі і м’які, як він сам, губи.

Обід! Саме час обіду. А я відправив її на кухню!

Усі нутрощі на мікросекунду стискаються, а в роті гірчить від досади.

– Можемо поїхати до одного з моїх закладів. Мені завжди тримають найкращий столик, – кажу після удаваного роздуму.

– О, це зайвий клопіт. І час. На жаль, лікар призначив мені дуже чіткий режим харчування. Підшлункова. І рівень цукру стрибає. Мушу дотримуватися, щоб не стало гірше. Сподіваюсь, не сильно створю клопіт?

– Та ні, без проблем, – кажу спокійно, а в самого кров закипає від німої люті. Ну що за невдалі збіги?

Дарма підкорився Зої, не тримав додаткової прислуги. А тепер як?

Тітка теж не типова економка. Інакше, як Данилко, мене не кличе. І ще ці її раптові обійми, наказовий тон, запитання не в тему. Згорить наша контора, відчуваю, за лічені секунди.

Але для неї вже придбані квитки, днями поїде до своєї сестри. І мені стане трохи легше дихати. Не на сто відсотків. Бо незрозумілим чином мої нервові клітини тепер міцно зв’язані з існуванням однієї зеленоокої травниці-чаклунки. Приворожила, не інакше.

– Оглядайся поки, – пропускаю гостя на вулицю. – А я дам розпорядження на кухні.

Хоч самому винось тарілки та розкладай приладдя. Та це виглядатиме ще дивніше, ніж хвилювання та невпевненість Ліни.

А так можна списати на недосвідченість персоналу. Припустимо, дівчина новенька, ще стажується. От тільки ти, Мартинчуку, не стерпів би такого у власному будинку.

Сам себе загнав у глухий кут.

І вже давно.

Тож пізно посипати голову порохом. Нічого кримінального досі не сталося. Пообідаємо, уведу Сергія в кабінет – та й по всьому!

На кухні, наче траурні поминки готують. Жінки застигли в напружених позах. Обличчя серйозні та похмурі. Ліна тре якусь склянку та ледь не впускає її, коли заходжу. Зоя поправляє і без того викладені, як під лінійку, ряди вареників.

– Гість на вулиці, милується ландшафтом. А ми маємо швиденько накрити на стіл. У моєму кабінеті, – вирішую цієї миті.

Отака я непоступлива маріонетка, що раптом вирішила посмикатися.

Спробую якнайшвидше взятися до справ і завалити Сергія інформацією так, щоб зайвий раз не кліпав убік.

Не подобаються мені його підлабузливі інтонації. І водянисті занадто цікаві очі не подобаються, якими він уже встиг помітити стильові рішення і мого бізнесу, і будинку.

– Так, так. Без паніки, але в темпі, – сам складаю на рухомий дворівневий столик усе, що жінки виставляють і подають.

Задля важливого гостя до основної страви йдуть ікра, сири, запечені овочі, прошуто та хамон, копчені оливки, різні соуси.

– Серветки. Солонку. Ніж для масла. Стакани, – підказую дівчатам.

Як же мені не хочеться чого-небудь забути!

Крокую попереду Ліни, поки штовхає візок за мною. Пильно обдивляюсь простір за поворотами. Наче в охоронці до неї записався. А я б записався! Та охорона має попереджати про небезпеку, Данило, а не організовувати її так майстерно, як ти. Це факт…

Відкриваю другу стулку дверей, щоб Ангеліна без проблем запаркувала харчовий транспорт.

Іду до столу та похапцем прибираю завали документів і техніку на край стільниці. Не солідно. У вітальні було б зручніше.

Та хай Осадний не забуває про головну ціль візиту, а не чаї ганяє.

Рівень нашого знайомства й моє роздратування на цю особу непропорційно ростуть.

Сидів би у своєму містечку, розважав туристів. Нащо йому ці проблеми? Грошей захотів? Чи влади?

А ти, Мартинчуку? Сам не такий був свого часу?

Зуби зціплює від тугого клубка неїстівних емоцій.

Втомлено видихаю. Мені ще усміхатися, пригощати, чемно теревенити та працювати з гостем!

Ліна розкладає останні тарілки, поправляє серветки.

– Так? Я правильно зробила?

Мовчки міняю місцями ножі й виделки біля тарілок.

– Ой. Переплутала, – замружується, крутить у пальчиках пляшку мінералки. На блідих щоках виступають червоні нерівні плямки.

– Все добре, люба, – забираю в неї пляшку. Сплітаю її холодні пальчики зі своїми, погладжую.

Я. Я переплутав, чим у житті займатися.

– Повір, це дрібниці, що не варті твоїх хвилювань.

Підіймає очі. Острах там поволі розчиняється в теплих жаринках, що запалюються для мене.

Усміхається і стискає мою долоню у відповідь, наче в підтримку. Киває.

– От і розумниця. Можливо пізніше ще каву доведеться принести. А хоча… – згадую негаразди зі здоров’ям, у які посвятив мене Сергій, – обійдемося без кави.

Хай мінералку п’є.

– Все, біжи, – швидко цілую тремтячі пальчики, а другою рукою заправляю одне неслухняне пасемце Ліни за вухо.

– Кхм… не завадив? – із чимось масним у підтексті лунає від дверей.

Розчинених навстіж дверей! Щоб його!

Осадний не чекає відповіді, заносить до кабінету свою тушку з млявою усмішкою. Його світлі очі, обрамлені набряклими повіками, виблискують з очевидним голодом. Не до їжі.

Твою ж…