26. Вистава

Данило

Не треба було…

Пульс ніяк не заспокоїться.

Краєм ока дивлюсь на себе в дзеркальні вставки на веранді, поки важливий і небезпечний гість крокує доріжкою.

Мені здається, моя ейфорія, п’яні очі та збите дихання сигналять на три кілометри довкола, що я… не в собі. По вуха!

Втратив просто голову, як зелений і недосвідчений хлопак. А я не втрачав її з дівчатами навіть у свою буйну молодість.

З іншого боку, коли, як не зараз, дозволити собі трохи справжніх емоцій?

Підтискаю губи. На них досі її тихі ніжні зітхання і присмак солодкої ванілі. Накинувся на неї, як голодний собака. А вона ж ще, як те молочне котеня. Але не зупинила… І я взяв від цього моменту все, що зміг. Зжер кожен її зірваний видих.

А тепер хвилююся за Ангеліну ще більше.

Егоїст!

Нащо прив’язуєш до себе дівчину, якщо сам летиш у прірву? І її туди ж тягнеш.

Я витягую!

Відсидиться на кухні зараз. Мій наступник огляне маєток, передам деякі найбільші проєкти – і поїде собі святкувати нову посаду.

Має мені пощастити хоч у цьому? Проте покладатися на слизьку удачу вже давно розучився. А тепер ось… відчуваю тремке та щось жалюгідно вразливе в грудях. Надію. Що виплутаюся. Й Ангеліну не зачепить.

Хоча без зниклої флешки сухим із цього болота я не вилізу.

На горі не повірять, що вона безслідно зникла без наслідків і свідків. Хоча схоже на те.

Ніяких скандалів у пресі. Ніякого хаосу на верхівці. Тихо, спокійно. Наче у воду та флешка канула. Разом із недолугим крадієм.

І тут би треба поспівчувати хлопцеві. Раптом дійсно канув, буквально… Чи ще якось трагічно обірвалося його життя.

Але віднедавна власницькі й пекучі урагани під ребрами лютують. Зносять і без того хлипкі мої моральні конструкції. Мені байдуже, що сталося з хлопцем. Головне, що в оточенні Ліни немає її першого кохання. Бо тепер у неї можу з’явитися я.

Ненадовго…

Допоки лялькарі не зрозуміють, що одна з їхніх маріонеток зірвалася з ниточки. Але поки не помітили.

Тому зараз я буду імітувати свою роль ідеально.

Вистава почалася!

Примусово вирівнюю дихання та роблю останні кроки назустріч русявому трохи огрядному чоловікові. Чемно усміхаюся, тисну його м’яку руку. Вітаємося.

– Данило Мартинчук.

Киває, примружує світлі водянисті очі. Знає мене. Але це данина традиції.

– Сергій Осадний. Приємно нарешті зустрітися. Ну і… дізнатися місцеву кухню зсередини, так би мовити, – оцінливо оглядає будинок, територію.

Запрошую всередину.

Сідаємо навпроти вікон у вітальні. Стримано розпитую загалом і ні про що. Пропоную напої із широкої колекції марочних і витриманих.

Осадний несподівано дивує – просить безалкогольну текілу санрейз без гренадіну. Просто апельсиновий сік, інакше кажучи.

– І мінералки, будь ласка. Багато мінералки, – кривить губи. – Останнім часом вибір за мене робить лікар і кепські аналізи.

Ну, буває. Особливо якщо ні в чому собі не відмовляти на вечірках.

І судячи з габаритів чоловіка, він не відмовляв.

Власноруч змішую йому напій біля вбудованого бару. Такий собі жест поваги.

І привід не турбувати персонал.

Сергій багатослівно розписує свої досягнення у сфері розваг. Не зупиняю його, хоч уже й зібрав сяке-таке досьє на нього.

З іншого куточка країни. Спочатку керував мережею невеликих готелів, скоріше хостелів. Але місто туристичне, тому досвіду там було чимало. Потім запустив кілька молодіжних тусовочних опенспейсів. Антикафе. Ресторани. Далі більше. Відкрив клуб, організував кілька фестів.

Словом, знає на що підписується.

Усміхається мені дружньо. Робить компліменти деяким моїм закладам, персоналу, інтер’єру та організаційним підходам загалом.

– Мені це трохи незвично, – змахує невизначено пальцями.

– Що саме?

– Такий рівень охорони, допуски. Перевірки. На вході у вас десять хвилин маринували. Протоколи, кажуть, виконуємо. Ледь машину мені на запчастини не розібрали під час огляду.

Так. Це я в останній момент вирішив замаскувати Ангеліну. Сказав хлопцям потягнути час. А його однаково не вистачило…

Треба було, щоб розібрали його драндулет до останнього гвинтика.

– Деякі обставини роботи вимагають бути прискіпливим. Обережним. Існує низка пересторог… не моїх. Інструкцій, так би мовити, згори. Для загальної безпеки. Усіх учасників бізнесу, – дивлюся йому в очі невідривно. А цей аспект ти розумієш? Наскільки тебе посвятили?

Сідає рівніше в кріслі, перекладає келих в іншу руку.

– О, не думав, що все так серйозно. У нас простіше, місто маленьке…

– Подумай.

Відлякую його? Можливо…

Раніше мені хотілося якнайшвидше втекти з клітки. Тепер я сам чіпляюся за ґрати. З’явилося, що втрачати, Мартинчуку? Хоча ти ще нічого не отримав, крім одного поцілунку.

Хочеш отримати більше?

Хочу.

Але і кляну себе за це. Подумки б’ю себе по уявних руках, губах. По тілу, яке не зупинилося там, на другому поверсі. У кімнаті, що тонко та ніжно пропахла трав’янистими солодощами.

Погляд мій неусвідомлено лине до вікна. Там її клумби й горщики починають зацвітати, складатися в живу яскраву картину на однотонно-зеленому нудному тлі. Просто як ілюстрація до появи дівчини в моєму житті.

– Територія у вас гарно оформлена, – теж розвертається Осадний. Встає, підходить до вікна. По-хазяйськи роззирається. – Трохи провінційно, як на мій смак… Але затишно. Навіює щось… спокійне, ностальгійне. Навіть романтичне.

Це він знову мені хотів підмастити колеса компліментом. Але не влучив. Ледь тримаю м’язи, щоб не відтягнути його від вікна й не утрамбувати в найближчу стіночку.