25. «Пане Мартинчук»

Ліна

Кілька тижнів потому

Поправляю комір кофтинки. Темно-синя на ґудзиках, простенька. Як усі мої речі, чесно кажучи.

«Проте чомусь раніше тебе це так не бентежило, Ліно!»

Насмішкуватий внутрішній голос підколює мене із самого ранку.

А все чому? Зоя приготувала різні начинки, а оце сіла за вареники. І виліплює їх із надзвичайним старанням. Хоч на виставку відправляй. Мені не дозволила допомогти. І моя інтуїція наполегливо підкидає відчуття, що тітонька старається для НЬОГО.

«Ні, у Данила багато справ, він сам казав», – відповідаю подумки сама собі.

«Ага! Саме так він казав і раніше, а потім з’являвся. Начебто, на Зоїні пончики. Позаминулого разу приводом стала сина запіканка. Хоча насправді ви ледь торкнулися її, розмовляли та мовчки переглядалися через стіл. А потім довго гуляли довкола будинку. В останню зустріч ти навіть йому на піаніно грала. З горем навпіл згадані півтори п’єси, і він слухав без ознак роздратування. Навпаки! Випустив з-під щита м’язів тінь усмішки та просив ще… Пам’ятаєш?» – потішається з мене хтось жорстокий, але правдивий.

«Пам’ятаю. Ми просто спілкувалися, як звичайні нормальні люди. Усмішка… Йому просто подобається музика. Але це нічого не означає, – вмовляю напружену жилку в грудях. – Заспокойся. Не брини так лоскотно.»

А вона не слухається!

Натомість тягне до вікна та змушує визирнути на ворота. Після чого підійти до шафи та змінити кофтинку. На бордову з помірним вирізом і вишитими трояндочками на рукавах. 

Він мене вже бачив у ній, але альтернативи немає. Ще один недолік – річ тепліша. Весна набирає обертів, і тепер я в ній точно перегріюсь, а мої щоки просто вибухнуть від жару. 

Хоча вони й так намагаються це зробити в присутності Мартинчука.

Зітхаю.

«Тільки в присутності?» – гострить язик внутрішній голос. Для нього не секрет, що я можу працювати обігрівачем лише від самої думки про чоловіка.

Марної думки.

Бо ми з ним на різних щаблях. В усіх сенсах.

Моральних, соціальних, фінансових, вікових… І в поглядах на стосунки, про що я випадково дізналася під вікном його кабінету.

Не скажу, що мрію тільки про це. Але колись… я б хотіла одружитися з достойною людиною і зі щирою довірою та любов’ю в серці. Як мої батьки.

– Тоді, Ангеліно, ти знаєш, що робити, – кажу собі серйозно, заглядаючи в очі відображенню.

Видихаю.

Складаю назад у шафу симпатичну кофтинку, стираю з губ прозорий блиск. Одягаю звичний сірий спортивний костюм. На голову – хустину тітки Зої, щоб волосся не плуталося під час роботи.

У комірчині на першому поверсі забираю рукавички, відерце з інструментами.

Мені треба вибратися із цієї пастки й налагоджувати самостійне життя. Працювати. Спілкуватися з однолітками. З кимось зі свого кола. Простим і зрозумілим. Передбачуваним.

Кручу ці думки по колу в голові, поки руки виконують процедури з рослинами.

Сонце визирає з-за кута будинку і приємно нагріває плечі, коли чую, як починають тонко скавуліти собаки. А за хвилину – глухий шум коліс, перегукування охоронців і металеві брязкання воріт.

Ну, біля передбачуваності можна ставити плюсик. Він приїхав!

А от усе інше…

Та я не думаю про все інше. Я стягую з голови строкату хустку й несусь назад до кімнати, щоб хоча б розчесати волосся і перевірити, чи немає десь землі на обличчі.

Не встигаю!

– Ангеліно, чекай, – голос Данила зупиняє мене на сходах на другий поверх. – Поговоримо?

– Так. Добрий день, – з досади підтискаю губи й неохоче розвертаюся. Щоб, звичайно ж, побачити ідеально випрасованого та недбало стильного короля ночі.

Блискучі серпанкові очі, блискучі запонки на манжетах, пряжка ременя, носки натертого взуття. Усе інше – суцільна темінь і строга напруженість.

Йому навіть кілька сріблястих волосинок на скронях пасують. А я…

– Я тільки хотіла переодягнутися… – швидко досліджую себе поглядом на сліди бруду. Їх достатньо, щоб відчути незручність і острах замастити якусь дорогу оббивку.

– Чудово, якраз хотів тобі це запропонувати, – стискає пальці на моєму зап’ястку і швидко йде наверх, у бік моєї кімнати.

– Що?

– Зараз приїде одна людина. Мені треба буде… м… провести екскурсію, так би мовити. Усе показати. Познайомити з усіма. І я вирішив… Не знаю, чи так буде краще. Але нехай.

Прочиняє двері переді мною, з мить вагається, а потім заходить слідом,

Боже! Уперше спостерігаю, що Мартинчук не може підібрати слів. І в чомусь сумнівається.

– Ховати тебе не найкраща ідея, це тільки приверне увагу. Тож… Тільки без образ, добре? Не питай чому, але тобі краще побути зараз моєю… кхм… служницею.

Оторопіло розвертаюся. Служницею?

Ну… фактично… Це навіть підвищення від полонянки.

Тільки я зовсім не розумію, для чого це потрібно.

Данило тим часом розкриває дверцята шафи та досліджує мій скромний у всіх сенсах гардероб.

– Так! Хм… Це всі твої речі? – здивовано підвищується його голос.

Прочищаю горло від незручності, але не коментую. Дещо тут куплене після наполягання Зої. Як от спортивний костюм, домашній комплект і декілька футболок і легких сукенок.

– Але про це потім. Зараз… Зараз… – проводить рукою туди-сюди вздовж вішаків. Слідкую, як його пальці торкаються одежі.

Мені здається, що вони подорожують моїми плечима. Аж сироти розсипаються потилицею.

Гіпнотичний момент розриває кілька сигналів повідомлення. На моєму телефоні не такий звук.

Мартинчук смикає рукою зі смарт годинником. Розглядає екран. На мить мружиться та киває своїм думкам.

– Мгм… Під’їжджає. У нас мало часу, – проговорює тихо та знову береться за одяг. – Оце підійде!

Кидає на ліжко довгу чорну спідницю та блузку, яку я нещодавно забракувала. Синю, з високим комірцем.

– Тепер слухай уважно. Волосся охайно збери. Краще в якусь гульку. І фартух… Фартух зоя видасть, нагадаєш їй, – видає чіткі команди, наче читає з якогось списку. – Одягаєш це й бігом до неї на кухню. Зрозуміла? Це у твоїх інтересах, Ангеліно.