24. Нечемно й незручно

Підслуховувати негарно! Нечемно. І взагалі…

Але й викрадати людей теж ніде не вітається. Тож я лишаюся на місці, коли через вікно поруч долітає впевнений густий голос.

Раптом це щось про мене?

Частинка мене хоче впевнитися, що він досі жорстокий і підступний бандит. Бо всі ті історії-стогади від тітки Зої, її захоплення силою духу чоловіка й материнська ніжність до знедоленого хлопця щось зробили з образом Мартинчука в моїй свідомості.

А це неправильно. Тож я завмираю з лопаткою в руці та перетворююсь на слух.

«Давай одружимося!» – зненацька промовляє жіночий голос.

Упс. А розмова-то не ділова.

Впізнаю вередливі інтонації яскраво-вродливої брюнетки. Вони приїхали разом у мій перший вечір тут. Поїхали теж. Цікаво, вони весь цей час не відлипали одне від одного?

Ні, Ангеліно! Тобі не цікаво. І ти зараз тихенько заберешся звідси.

Киваю на знак згоди з внутрішнім голосом. І навіть намагаюся беззвучно покласти інструменти з колін на доріжку. А ще більше намагаюсь не чути відповіді Данила.

Бо це не моє діло, з ким одружиться практично незнайома мені людина!

– Ніколи. Запам’ятовуй. Я ніколи ні з ним не одружуся. Ні за договором. Ні за щирим бажанням. Ця історія не про мене. Не в цьому житті. Второпала?

Кожне слово – як безжальний і гостро заточений ніж.

Мені вибиває подих від холоду та агресії в повітрі.

Боже! Якби я стояла хоч трохи ближче, уже відчула б порізи на шкірі. А ця усна зброя була спрямована навіть не в мій бік.

Стає по-жіночому шкода гонорову красуню. І це після того, як вони проводили стільки часу разом. І ЯК проводили…

Звичайно, я лише здогадуюсь, але шматочок сюжету, який встигла побачити в кабінеті, не лишає ілюзій. Панночка ні в чому йому не відмовляла.

Сподіваюсь, вона має трохи гордості та не розплачеться перед ним. Але перевіряти не збираюсь.

Нарешті звільняюсь від усього зайвого та крокую далі від вікна. Коло відходжу достатньо, щоб не зчинити шуму, пришвидшую ходу.

Зоя помічає мене крізь вікно та заклично змахує долонею. Прочиняє фрамугу.

– Ліночко, крученики спеклися. Заходь уже. Данилко приїхав, посидимо, почаюємо.

– Я потім, дякую. Не голодна зараз, – хитаю головою та біжу з-перед її очей в інший кут подвір’я.

Я абсолютно не в тому настрої, аби чемно усміхатися її Данилку.

Хотіла нагадати собі про його жорстоку сутність?

Ось, будь ласка.

І хоча грубість до закоханих дівчат – це не щось кримінальне, та свою дозу протвереження я отримала.

Висновок зроблено – у будь-яких справах краще не мати справ із Данилом Мартинчуком.

Лишилося виконати це правило та розв’язатися з ним якнайшвидше. Але мій телефон мовчить. Від Микити ні звістки, ні смс-ки.

Внутрішньо зранена своїм ув’язненням, я біжу до друзів по нещастю. Хоч їх трохи розраджу.

Спершу це було викликом і стресом. Та я вперто приходила до кліток собак щодня. Ховала щось смачне зі столу в кишенях і приходила. Коли випрошують їжу, вони не такі страшні. Махають залишками хвостів, припадають до землі та дуже жалісно скавулять. А коли зайняті кісточкою, їх можна безпечно розглядати. Звикати до думки, що вони мені не вороги насправді. Просто отримали таку команду.

А я бігла від них. Боялася. Панікувала. Тварини це добре відчувають.

Тож я стояла так і в день, коли до собак прийшов спеціальний тренер.

Поганяв їх колами, поводив на ціпку. Змусив навіть танцювати на місці. А потім почав кидати м’яке кольорове кільце.

Я зачудовано споглядала за тим, які вони розумні. І як лащаться до рук кінолога.

– Ви б більше з ними гралися, – кинув мені літній чоловік. – Вони дуже контактні, а спілкування не вистачає. Хоч і територія велика. Харчування гарне. Але вони як люди – їм треба жива душа.

– Це ви скажіть охороні. Я тут… просто гостя.

– Та я казав. Але їм чи нема коли, чи бажання не мають. Шкода тваринок. Бачте, як радіють грі?

– Бачу, – киваю. – Але що ж я зроблю?

– А у вас, панночко, хіба зовсім немає часу? Якщо в гостях тут. Відпочиваєте… – м’яко випитує мене чоловік і одночасно дістає щось із кишені, віддає собацюрам, не дивлячись навіть. А потім жмакає їхні підтягнуті жилаві корпуси і знову кидає кільце. – Хоч по десять хвилинок на день у вас знайдеться?

У мене? Та я не знаю.

Можливо, мені тут ще рік доведеться сидіти. Не те, що десять хвилин…

– Я їх боюсь трохи, – зізнаюсь неохоче.

– О, тоді вам це ще більше потрібно. Ходіть-но ближче. Зараз я їх відведу. А потім вас проінструктую. Усім буде добре. І собі фобію полікуєте. І песикам буде на одного друга більше.

Так почалося моє недовге, але насичене навчання з кінології.

Тож тепер я абсолютно спокійно тягну металевий защип на дверях клітки і випускаю на волю хоч когось. Якщо не себе.

Фіолетове кільце з пінки Бетті вчора десь загубила. Підозрюю. що зарила в одну з моїх лунок. Тому беру зелений силіконовий м’ячик із пухирцями. Навіть краще – вони його довше шукають у траві.

– Шукати, – кидаю подалі, а сама сідаю на газон, впираючись долонями в прохолодну надвечір землю. Кручу плечима, шиєю, у спробі скинути напругу дня. У цей момент я практично ні про що не думаю. Тільки споглядаю метушню собак, клаптик жовтавого неба з-за паркана і свої схрещені ноги на траві.

Лола знаходить здобич перша. Це вона так хрипко порикує – відганяє інших, що хочуть відібрати м’ячик. Несеться чимдуж до мене. За нею стартують ще три блискавичні тіні.

Ну все! Зараз налетять на мене всі разом! Скавулітимуть, оближуть усі пальці, ще й завалити можуть від нестримних емоцій.

Перші рази я ледь стримувала бажання тікати. А тепер знаю, що це такі в них дурощі. Як діти, їй-бо! Хвостатий феєрверк вибухне через три, два…

Вирівнююсь, витягую вперед руки, готуючись обіймати собак. Але наступної секунди сама потрапляю в чиїсь руки. Грубі та швидкі. Рішучі.