23. Неочікувано

Ці дні я намагався не думати про свою полонянку більше, ніж треба. Хоч і справ до чорта, і виснажений, і знервований. Виходило не завжди.

Мабуть, тому що ситуація незвична.

Або дівчина…

Так. Стоп!

Стримую бажання роззирнутися і тримаю голос рівним.

– Де вона, до слова? – невимушено питаю в Зої.

– Все там же, коло землі, – змахує собі за спину.

Всідаюсь на стілець біля накритого рушником дека. Підіймаю край – рум’яні та пухнасті булочки збивають із ніг гарячим солодким духом. Куди там заморському шоколаду братися!

Тягну до себе крайній пундик.

– Куди? Ще не охололи. Живіт заболить, – звично відчитує мене тітка, пораючись коло чайника.

Забираю в неї окріп, розливаю рідину й починаю обережні маневри. Давно треба було, але телефоном – то марні зусилля.

– Як справи в тітки Раї? – це її сестра, що живе за кордоном. Вислуховую про місцеву погоду та її вплив на старечі суглоби. – Здається, вона кликала тебе в гості? З племінниками допомогти. Коли поїдеш? Я квитки забронюю. – Кажу рівним тоном.

Тут головне не виказати зацікавленості в її згоді.

– Заважаю життю парубочому? – намагається не виказати образи. Та голос нервово підвищується. – Так я нічого, хай приходять усі, хто тобі подобається. Зайду зараз у кімнату, а ви милуйтеся, – обертається до дверей. За якими саме чуються наполегливі та гонорові цокання підборів Катерини.

Не дочекалася мене, вийшла на полювання.

– Це тут ні до чого, Зой. Я і так… дозволу не питаю, якщо ти не помітила.

– Помітила-помітила, – бурчить, переставляючи склянки без будь-якої очевидної системи. – Ну хочеш, я цій воблі навіть каву зварю? Безкалорійну.

Зоя, Зоя. Старається, як може, але характер проривається. Думаю, заради мене стримається і не плюне у філіжанку. Та однаково на місці Катерини, я б не ризикував.

– Та я з іншою думкою. Маєш же ти колись родичів навідувати? Хоч раз на пів року. Подарунки відвезеш малечі. Ліки сестрі, – у них там із цим набагато складніше, ніж тут. Тож тисну на всі важелі. – Поки в самої здоров’я є на дорогу.

– Ну так… давно не бачилися, – зітхає Зоя. – Я подумаю. Тільки, як поїду, щоб знову в якусь халепу мені не встряг.

Очі підкочуються самі собою. Вона наче не помічає, що я давно дорослих хлопець. І якщо встрягаю в якусь халепу, то по-дорослому, тож мало хто здатен мене з неї витягнути. Старенька жіночка з гострим язиком – то й поготів.

Катерина стукає гострими кігтиками об край дверей.

– Ходімо на твою розмову, – підіймаюсь до неї.

– Я швидко, якраз тісто охолоне, – каже, на мить стискаючи плечі Зої.

Заходимо в кабінет.

– Слухаю, – руки звично тягнуться ввімкнути комп. Але ж розмова.

– У мене ділова пропозиція.

– Ну-ну?

Беру олівець і бездумно рухаю ним на аркуші нотатника. Виходять чомусь переважно перевернуті сердечка…

– Давай одружимося.

Овва! Неочікувано.

Лінія різко смикається, відкидаю олівець, відсовую блокнот.

– Кхм… Дякую за пропозицію. Але з якого дива ти вирішила, що така перспектива мене зацікавить?

– Вислухай мене, Данило. Я все продумала. Тобі за статусом необхідна дружина. А я все розумію. Мені не потрібні метелики та освідчення під місячним світлом. І чекати вдома з гарячою вечерею я не збираюся. Знаю твій розклад. Ми складемо угоду, як ділові партнери. Майже ділові… – з кожним словом доливає меду в голос. Наостанок майже мурмотить. Відстань між нами скорочується.

Дівчина підходить впритул з очевидним наміром сісти мені на коліна, як вона любить.

Я ж у цей час дивлюсь у голові найжахливіші сценарії, у які може вилитися ця історія.

– Ми чудово з тобою ладнаємо, не дратуємо один одного. Кожен має своє коло інтересів. І дещо спільне теж… Достатньо буде лише…

Навіть знати цього не хочу.

Спиняю Катерину в напіврусі. Для цього доводиться обхопити її талію та встати самому. Стоїмо впритул. Можна було прошепотіти їй відповідь, але гнів і страх у мені змушують майже кричати.

– Ніколи. Запам’ятовуй. Я ніколи ні з ним не одружуся. Ні за договором. Ні за щирим бажанням. Ця історія не про мене. Не в цьому житті. Второпала?

Ошелешено й загальмовано киває.

Рідко мене так зриває на емоції. Вона вдарила своїм «одружимося» просто під дих.

– Все. Вибач за різкість, – обертаюся до неї у дверях. – Але сенс ти зрозуміла. Не проводжаю, ти орієнтуєшся в цьому будинку краще за мене. І, будь ласка, на цьому все між нами. Не підлаштовуй випадкових зустрічей. Вони нічого не змінять. Ти гарна жінка, знайдеш когось більш… – змахую пальцями в пошуку визначення.

Безпечного? Живого? Не ходячого мерця із сокирою над головою, яка от-от…

– Ти зрозуміла, – зітхаю та лишаю фразу незавершеною. – А тепер вибач, на мене чекають макові пиріжки. А тебе, здається, дублінський шоколад.

– Дубайський.

– От бачиш. Чоловік, як мінімум, має поділяти твої смаки. Тож бувай, Катерино. Водій відвезе тебе.

Лишаю дівчину усвідомлювати свої перспективи без нашого одруження. Іду коридором у бік кухні, коли помічаю швидкий рух за вікном.

Роблю крок ближче. Визираю.

Оп-па! А це в нас що?

Біля доріжки навколо дому стирчать садові конструкції. Раніше таких не було. Широка сітка натягнута на декоративні стовпчики. Вздовж неї зеленіють незнайомі кущики, деякі вже зачепилися вусами за низ сітки.

На доріжці, якраз навпроти мого кабінету, інструменти. Велика лійка, лопатка, рукавиці, якісь пляшечки. Усе розташовано півколом, а місце в центрі пустує. Цікаво…

Примружуюсь. Крізь перші тьмяні сутінки помічаю, як несеться вздовж паркана сіра плямка.

Моя полонянка.

Нагальності побачити її ніякої, але я піддаюсь поруху наздогнати дівчину. Це щось від диких часів. І від диких тварин. Вона біжить – я наздоганяю.