22. Додому

Данило

три тижні потому

– Данилко, я вже тісто поставила. І мак перетерла з цукром… – обережно промовляє Зоя, ниточки в її голосі дрібно дзвенять від напруги та надії.

Тісто. Мак. Комусь то звичайнісінькі та нецікаві кулінарні факти. А мені ці слова від тітки, як батожок із вузликами на спину совісті.

Халамидник. Давно не з’являвся вдома. Вона заманює всіма можливими способами. Крученики з маком – то важка зброя і еквівалент майже розбитого старечого серця.

Доведеться викроїти годину-другу.

– Приїду сьогодні, – кажу й даю знак водієві, щоб розвертався.

Телефонні дзвінки різного ступеня терміновості та неприємності змісту займають весь час дороги.

Та поки це не виклики з «невідомого номера», я готовий слухати й розгрібати будь-який треш.

Ситуація з втраченою інформацією і зниклим крадієм на паузі. Проте видихнути не виходить. Наче хтось зупинив цівочку зі смертельною отрутою в крапельниці за кілька сантиметрів до твоїх вен. Голка вже під шкірою. Система скручена й під’єднана. Якщо рух відновиться – часу щось змінити просто не буде.

І я, як невиліковно хворий на останній стадії. Задумуюсь про сенс життя, не відчуваю звичних емоцій, не розумію людей, що переймаються безглуздими дрібницями.

Не той рівень звукоізоляції. Мало паркомісць. Вино не того року. Яка ж це дурня!

А щось справді важливе… як от поїхати до тітки на пиріжки, купити для неї жахливо-яскравий шалик і слухати спогади про минуле під нескінченний міцний чай – тепер сприймається майже недосяжною розкішшю.

Сьогодні я собі її дозволю. Усе, остання справа на сьогодні завершена. Можна відкласти мобільний…

«Ти обіцяв передзвонити. Розмова важлива. Для тебе також!» – співачка Катя.

Гортаю стрічку листування вгору. Там ще штук п’ять подібних повідомлень. Одне моє – про те, що я не в місті і взагалі зайнятий. Віртуально вона не хоче повідомити щось «важливе». Я б проігнорував і зараз. Але підгодовувати надії дівчини не хочу. Моя мовчанка її не відштовхує, тож доведеться словами.

Домовляємося з нею про зустріч… Не хочу витрачати окремий час на «концерти» прими, тож підхоплюю її в центрі.

Катерина наповнює салон виразно-дорогим парфумом, сяйвом косметичних засобів на обличчі та делікатно підібраних прикрас.

– Шкода, що ти поспішаєш. У цьому закладі подають неймовірні чизкейки. З дубайським шоколадом. Куштував?

Хитаю головою.

І не збираюся. Мені пиріжки з маком більше смакують.

– Оце важлива розмова – про десерти?

З образою надуває і без того збільшені губи. Виглядало б комічно, якби так не дратувало.

– Ні. Але ми ж не будемо про особисте… у машині, – розкриває ширше очі та без слів вказує на маківку водія.

Хмикаю.

Раніше його присутність її не зупиняла ні від чого особистого. Дуже особистого. Жінки і відсутність їхньої логіки! Це теж дратує.

– Тоді поговоримо вдома.

Обіцяю собі, що востаннє перетинаюся із цією вередливою панянкою. І на моїй території вона з’явиться теж востаннє.

– Їдьмо. Хутчіше, Олексію. У мене ще багато справ сьогодні.

Аби збути час у дорозі, поринаю в робочі листування та документи.

Дівчина робить кілька спроб ненав’язливо притулитися до мене на поворотах. То стегном, то плечем, а потім затримати цей дотик. Добре, що короткий промовистий погляд охолоджує її настрій.

Під кінець поїздки майже весь блиск, ентузіазм і звабливість Катерини кудись зникають. Немов привабливість новенької іграшки, якщо зняти з неї плівку та винести в природне освітлення.

Дівчина виходить з машини, не чекаючи, поки Олексій відкриє двері. Гупає ними, немов це я змусив до неприємної розмови та порушив її плани на день.

Колись такі емоційні гойдалки подобалися. Вони хоч якось могли зрівнятися з рівнем гостроти щоденного життя. Тепер ці витівки просто втомлюють. Виглядають марною тратою енергії.

Треба було наказати водієві погуляти п’ять хвилин і вирішити все на місці.

Зітхаю. Добра ідея, що прийшла запізно.

З прикрістю дивлюсь, як Катерина по-господарськи прямує до будинку.

Вихиляси стегон виразно показують незадоволення своєї власниці.

Раніше б задивився, а зараз тільки стискаю перенісся. Де були мої мізки, коли погодився на цю зустріч? Перегрілися від навантаження – не інакше.

У дверях перетинаються із Зоєю.

Тітка витирає руки рушником, на чолі біла смужка від борошна. Усмішка повільно сходить з її обличчя. Чорт. Зазвичай я попереджаю, коли в нас гості.

Лишається зробити все, щоб співачка тут не затрималася. Тому згортаю ноут і швидко виходжу з машини.

Водій подає плетений кошик із квітами для тітки. Забираю та несу до адресата. Це повертає м’якість на обличчя Зої відсотків на п’ятдесят. Уже непогано. Але найбільшої потужності міміка жіночки набере, коли я наминатиму її ще теплі пундики.

От тільки з Кеті розберусь.

А поки що цілую суху від борошна щоку та віддаю кошик у руки, що тягнуться обійняти. Доводиться гарненько нахилитися. Немов ще нижче, ніж зазвичай. Усі старенькі ростуть вниз? Чи це тільки моя?

– Ох ти й підлабузник, думаєш, квіточками потішив, то я одразу забуду, що пропадав так довго? – а сама аж мружиться від задоволення. – Гарні, дякую. Хоча в мене під вікном тепер не гірші. Ну, заходь-заходь. Тобі скоро назад їхати.

В останній фразі немає питання.

– Звідки знаєш? На каві ворожила?

– Каву кинула через тиск. Проте бачу, куди машину твій водій мордою поставив. Уже на виїзд.

Мене інколи розважають її зауваження. І дивують влучністю. Цей раз саме такий.

– А що це в нас? – зачіпаю оком розкопаний газон біля доріжки. – Кроти завелися?

– Ага. Один. Маленький та вельми гарненький кротик. Весь час риється, риється. Я і не бачу її деінде, тільки на подвір’ї, – підштовхує мене до будинку, а потім у ванну кімнату, наче я маленький і забуду помити руки після вулиці.