21. Під сімома замками

«Це безпека». «Це допомога». «Ти не розумієш». «Тобі пощастило опинитися саме тут».

Фрази, промовлені густим чоловічим голосом, крутяться в голові на повторі. Ще і сказані так спокійно та впевнено!

Йому б працювати адвокатом. У нечистої сили.

Чіпляюся за край важкої завіси та дивлюсь, як мій «рятівник» збирається залишити свою фортецю. І мене в ній під сімома замками!

Віддає водієві об’ємну сумку, той відносить її в багажник, обходить машину, відчиняє дверцята. Мартинчук підходить до них, але раптом різко розвертається до будинку.

Відхиляюся від вікна, аж у голові закручуються вихорці. Не хочу його бачити… Та якась сила змушує вдивлятися в чоловіка через шпаринку в тканині до останнього.

Зникає в чорному блискучому корпусі.

І в ту ж мить чомусь моє дихання зупиняється, вдих провалюється, наче повітря лишилося кисню.

Здогадуюсь, чому.

Минуло разу, коли він поїхав, зі мною трапилося багато по-справжньому неприємних речей.

Але маю надію, що це не повториться. Він же пообіцяв…

Авто рушає, на кілька секунд я бачу гілля дерев у проміжку між залізними стулками, сонячний малюнок на дорозі, навіть двійко білих метеликів у примхливому танці… Потім ворота зачиняються, камера над парканом повільно та драматично робить коло й зупиняється, опустивши свій об’єктив, наче дуло пістолета, просто над дверима.

Мені здається, усе повітря, сонце, весна й життя залишилися за парканом.

– Ну, як ви поговорили? – чую неспішні кроки за спиною і обертаюся до Зої Максимівни. – Усе владнали?

– Не дуже… Мені треба ще трохи у вас побути, – відводжу погляд, бо не вмію брехати у вічі.

«Нікуди ти звідси не поїдеш» і «я лишаюся, бо так хочу» – кардинально різні для мене речі.

Проте викрадач майстерно знайшов підхід до моєї совісті й попросив не хвилювати літню та непричетну до його махінацій жінку. Знав, на що тиснути!

– Не відпускає тебе? – схиляє на бік голову. Я впізнаю цей жест. Тільки в Данила він виглядає загрозливо, а в обрамленні з охайних кучериків старенькою – це навіть мило. – Зізнався вчора, що ти не хотіла їхати. Але щось там… важливе.

– Мгу… – обіймаю себе руками. Хочеться скрутитися і залізти в мушлю. Думала, буде легше, якщо сказати правду. Але її оголошення нічого не змінює за фактом.

– Ну-ну, не сумуй, дівчинко. Данилко знає, що робить. У нього золота голова. Навіть якщо щось намудрив, викрутиться. Вирішить. От побачиш, – лагідно вмовляє і підходить ближче.

Жіночка співчутливо обіймає мене, поправляє комірець свого халата. Дістає з якоїсь кишеньки фартуха чистий носовичок. Моя бабуся теж завжди мала в торбинці хусточку. Де бабусі їх взагалі беруть? Зараз таку річ ще спробуй знайди.

– Нічого, рідненька. Якось перебудемо. Ти собі що хочеш роби. З магазинів усе замовимо, привезуть. Вчись, гуляй, відпочивай. Фай-вай той є. Я серіали дивлюсь. Вважай, що на курорт потрапила. А знудишся, чи і просто погомоніти з ким захочеш – я завжди поряд буду.

Під заспокійливі обіцянки відводить мене до кухні. Заварює чай із м’ятою, підсовує тарілку зі ще теплими млинцями. Дістає з поличок варення. Згущівку. Мед.

– Досить, Зоя Максимівна, я так лусну, – зупиняю, коли хоче долити мені ще заварки.

– Їж, їж. У вас, у молоді, усе швидко згорає.

Згодом старенька просить допомогти почистити овочі на суп.

Розпитує мене обережно про життя-буття. Роботу, освіту. Друзів.

Відволікає – розумію, але це діє. Я потроху заспокоююсь, втягуюсь у роботу. Питаю у відповідь про долю жінки.

– Давно я сама. Вдовицею змолоду прожила. Сестра з родиною за кордоном пустили коріння. Кличуть і мене. А я не їду. За Данилка хвилююсь.

Тихенько пирхаю в рукав. Так, за такого варто хвилюватися – от тільки чи допоможе? Але Зоя, схоже, сідає на улюбленого коника. Розповідає, як йому важко на роботі. Вдома майже не буває.

Навантаження, перевтома, їсть «бездушні харчі» в тих ресторанах, ще й палить інколи, бешкетник. Каже, що ні. Але одяг так просочується тим димом…

Можу тільки зітхати, хитати головою і підтискати губи.

Не про те тітонька хвилюється. Ой, не про те.

– Що? Повеселила тебе? – примружується, помічаючи мою іронічну усмішку. – Я і сама знаю, що він уже виріс і давно не маленький. А мені в очах, ще як спіймала його вперше в хаті. Думала, собака яка залізла. Чи, не дай Боже, крадії. За серце тримаюся, відтуляю двері, а він смикнувся, відбіг. Стоїть у куточку, замурзаний, обірваний, худенький, що й ну! Набурмосився, виструнчився і каже так серйозно, по-діловому: «Не сваріться, тітко. Давайте домовлятися, я вам віддячу. Риби наловлю свіжої, я вмію». А в самого пальці та обличчя масні – заліз у мої горщики з дерунами та сметаною. Мені аж сльози покотилися. Бачиш, навіть зараз.

Старенька розчулено притуляє кутик фартуха до очей.

І мені в груди встромляється дрібна скалочка її емоцій. Здивування, сум і щось ледь відчутне, прозоре, але тепло-ніжне. Співчуття? Розуміння?

У мене було складне дитинство, раптом усвідомлюю, але не настільки, щоб турбуватися про нестачу їжі.

– Він змалечку такий був, гордий. Хоча побивали його й мамка, як вихилить зайвого, і ті, хто до неї ходили. А він не жалівся ніколи, не скиглив. Усе хотів «вирішувати», домовлятися». Бігав десь, самотужки намагався виживати. Ми ж з Григорієм так діток хотіли… але не склалося. То Данилко мені за рідного став. Допомагала, як могла. Ой, а ти свою родину попередила? – Зоя швидко кліпає, повертається зі спогадів. – Либонь, злякалися за тебе. Як їм пояснила?

– В мене немає нікого, – знизую плечем. – Батьки загинули, як була маленька. Бабусі не стало того року.

– Бідолашка ти моя, така молода, а вже сама-одна. Як оце я була… – сідає поруч, тихо промовляє якусь молитву, потім обережно стискає мою руку.

Сидимо так деякий час. Кожен пливе у своєму човні, але однією річкою смутку.