20. Гра в лицаря

У кабінеті займаю крісло та ховаю в стіл аж чорний від поміток аркуш. Почав обмірковувати перелік нових задач від «верхівки», а голова вже кипить. Будується новий комплекс у сусідньому місті, маю там усе проконтролювати. Продумати безпечні виходи для своїх, систему стеження, приватні закутки з гарною вентиляцією, звукоізоляцією. Домовитися з постачальниками всіх рівнів забороненості продукції. З адміністрацією…

Навіть побіжний погляд на чималий список тонізує.

У мене бісова купа справ!

Окрім персонального завдання якось зберегти свою шкуру.

– Значить так, Ліно, – кажу, коли чую, що дівчина зайшла та вмостилася на краєчку стільця навпроти. – У мене важливе відрядження. А з тобою… Якщо зараз швидко все з’ясуємо, побачимося не скоро. Тож давай без танців із бубнами, конкретно й відверто. Що знаєш про Микиту. Його плани. – Стукаю пальцями об стільницю після кожного питання. – Чому допомагала. Як його знайти. Слухаю.

Спираю підборіддя на сплетені руки та перетворююсь на емоційний радар.

Ну, якщо знову почне щось вигадувати…

Але дівчина виглядає природно схвильованою та дещицю розгублено.

Кілька разів глибоко вдихає, перш ніж починає говорити. Спочатку трохи затинається. Голос тремтить і збивається, коли уточнює деталі. Маловажливі. Але це теж показник щирості.

Вона дійсно не знає добре того хлопця. Новенька в місті. Він сам із нею познайомився, підбивав клинці, хоча вона ніяк не провокувала.

Вірю. І розумію його.

Аж занадто добре.

– Далі. Як ви опинилися в ресторані?

Побачення. Ну, звісно. Це те, що він їй сказав. Але…

Хмурюся, уявляючи той вечір зі слів Ліни та зіставляючи з уривками з відеокамер.

Видається, вона дійсно не знала деталей. І план був… не було плану в того шмаркача. Усе вигоріло «на фарт».

Але на цьому запаси удачі хлопця закінчилися. Тож він позичив її в Ангеліни, коли прийшов до неї з «хвостом» у квітковий.

– Давай ще раз, – намагаюсь зрозуміти її логіку. – Ти бачилася з хлопцем два рази, один раз поцілувалася. Він кинув тебе на кругленьку суму і зник. А потім ти вирішила допомогти йому втекти від небезпечних бандитів. Швидко й легко вирішила. З гуманістичних міркувань. Так було?

– Ну… Ми бачилися більше, не двічі, – потуплює погляд і намагається скрутити тканину на талії в подобу джгута. Здогадуюсь, що десь там мало б закінчуватися її волосся.

– Я сказав образно. Але річ у цьому? Через… почуття? – протягую це слово на язиці, приміряючи. Аж так усе рожево та наївно?

Думав, то лише в кіно буває: побачилися-закохалися і померли в один день. У той саме вечір у магазині – могли цілком. Їм просто пощастило, бляха!

Схиляю голову, дивлюсь на дівчину, наче на рідкісний екземпляр чогось… примарного, ефемерного. Мені дивно, що в невеличкій формі може міститися така здатність – ризикувати собою, своїм життям заради ледь знайомої людини.

– Любиш його до нестями? – відчуваю, як смикається кутик мого рота. Поганець і хороша дівчина. Їхня історія?

Кидає швидкий погляд і тут же відводить, невпевнено знизує плечима.

– Ні. Але спочатку – думала, що так… Микита… він насправді добра людина. Енергійна, життєрадісна, весела. Він пошкодував, що вліз у це. Збирався відкрити свій бізнес, казав, що це востаннє…

Те, як вона вигороджує пройдисвіта, кожне співчутливе слово на адресу засранця, наче дряпає мене зсередини тонким котячим кігтиком. Не глибоко, але не те щоб я хотів замовити сеанс масажу в цього майстра.

– Даремно ти йому повірила, – виходить холодно та майже агресивно. – Він тобі збрехав.

Дівчина здивовано підіймає голову. Її емоції такі відкриті, що вгадую до того, як питає чи намагається заперечити.

– Що це «востаннє», – пояснюю. – Якщо вже відчув легкі гроші… це як шкідлива звичка. Залежність. Спочатку гидко, але швидко долаєш внутрішню пересторогу. Хочеться більше й більше. А потім з’являється компанія однодумців. І ви штовхаєте один одного все далі й далі…

– Чому ви так кажете? Ви не знаєте Микиту, – полишає тканину в спокої і тепер стискає власні пальці на пораненій руці, виламуючи їх під майже неприродними кутами. Ще трохи, і їй знадобиться нова перев’язка.

– Ти теж його не знаєш. А я знаю, про що говорю. Мені пощастило… чи не пощастило просунутися цим шляхом далі, – хмикаю від невеселого каламбуру.

Ангеліна мене не підтримує.

– Він казав, що розпочне нове життя. Тепер у нього принаймні є на це шанс. І я вірю, що все вдасться, – промовляє повільно, тихо, але з впертим натиском. Наче фанатик свою молитву. – От побачите, він обіцяв подзвонити… колись. Якщо вдасться вискочити із цієї халепи.

Он воно що! Хлопець реально до неї небайдужий. Обіцянка дрібного злодія – слабка зачіпка для мене. Але маємо те, що маємо.

– Ну що ж… тоді нам лишається чекати. І коли це станеться, будь така ласкава… – відкриваю шухляду, простягаю дівчині новенький телефон із переставленою сімкою з її вбогого надтріснутого апарата. – Люб’язно поговори й домовся про зустріч із ним. А деталі негайно повідомиш мені.

– А ви… Що з ним зробите? – не поспішає забирати дарунок. Дивиться на нього, наче на отруйного гидкого павука. Чи то така реакція на мою руку?

Кладу телефон перед нею.

Правильна реакція. З такими, як я, краще не укладати угод.

Але я ж вирішив ставати доброчесним громадянином.

Можливо, це тремтливе і відчайдушне дівча з «коханням на всю голову» – така мені перевірка від всесвіту? Чи зможу залагоджувати конфлікти мирним шляхом. Без протекції від кримінальних ватажків. І без відчуття ліцензії на насильство. Тим паче, що цим методом однаково нічого не вийшло з’ясувати. Тож…

– Просто заберу свою річ.

– І все? – недовірливо зводить брови, хоча мені це виглядає навіть кумедно.

Тягне усміхнутися. Мала хоче, щоб я побожився чимось святим? Тоді в нас проблеми. Але відповідаю щиро.