18. Нескінченний день

Данило

напередодні

Заношу дівчину в дім і відчуваю, як важчає, плавиться, втрачає будь-який тонус її тіло. Вона осоловіло та бездумно кліпає ще кілька секунд і… Щока ковзає з моїх грудей, ледь встигаю перемістити передпліччя під її голову.

Втратила свідомість?

Це просто…

Швидкими кроками несу її до найближчої горизонтальної поверхні. Перевіряю пульс, дихання. Відтягую повіко - помічаю реакцію зіниці, перш ніж дівчина скимлить, кволо відмахується і знову заплющує очі, скрутившись на моєму дивані, наче зварена креветочка.

Ні. Ні, все добре. Вона просто заснула. Певно, від перевтоми. Або переохолодження. Чи голоду і зневоднення. Тут безліч варіантів і їхніх поєднань.

Чорт його дери!

Хрін знає, що відбувалося, поки мене не було. А коли я був, теж не зважав на її фізіологічні труднощі й потреби. Не до того було.

Це ж вперше я когось викрадаю!

Тупо вийшло. Катував дівча, сам того не помічаючи. Але тепер все має бути добре… якийсь час. Допоки “в місті не прокинеться мафія”.

Зоя, закутана в нічний халат та з повною головою якихось рожевих штучок, сполохано бігає довкола. 

Одночасно видає триста порад-питань-наказів в секунду. Це тітка вміє.

Вона і без того особистість співчутлива й метушлива, а тут просто увійшла в раж. Та я її розумію. Сам трохи одурів від ситуації, що склалася.

- Господи? Де ти її знайшов? Що сталося?

З відчутним внутрішнім скрипом доводиться зізнатися, що це якимось чином… моїх рук діло.

Не люблю я її засмучувати.

Тітка вперто вірить у світле в мені, ще з дитинства. Колись жінка оформила опіку та вберегла мене від дитбудинку в свій час, відтоді взяв обітницю оберігати її від своїх ганебних промахів і проблем.

На жаль, виконую її геть кепсько.

Вона щось підозрює, але напевно не знає, в якій м’ясорубці я борсаюся останні роки.

Жінка підтискає губи, але мовчки приймає мої прихоплені білими нитками пояснення. Знову повертається до дівчини. Хитає головою. Її очі стурбовано округлюються.

- Лікаря? Я подзвоню зараз.

Так, мене теж вразили криваві садна на тілі дівчини. Особливо виразні на блідій, з блакитним відтінком шкірі.

Лікаря… У лікаря можуть виникнути небажані питання.

Можна було б викликати “свого”, щоб без шуму та пилу. Але я не хочу світити присутністю Ангеліни. І пояснювати, чому маю з нею справу.

- Не треба, я сам огляну і потурбуюсь про неї. Принеси аптечку. Виглядає страшніше, ніж є насправді, - намагаюсь заспокоїти тітку.

І заразом свою совість.

Зоя хутко повертається, розкладає все необхідне. Обробляю руки, стискаю ще вологі пальці кілька разів в кулаки.

Лікар з мене ду-у-же приблизний.

Два з половиною роки на спеціальності ветеринарна медицина. Так, це аж ніяк не традиційні знання для допомоги людям… але ми якоюсь мірою теж тварини. Дехто навіть більше, ніж здається.

А тут, на щастя, нічого критичного.

Досліджую площини зап’ястка дівчини. Вивиху немає, але добряче постраждали м’які тканини. Плюс розтягнення зв’язок. Дезінфікую, накладаю захисну пов’язку, фіксую.

Інша рука начебто в порядку. Але ці червоні подразнені кола з потертостями та мікророзривами судин під шкірою…

На ній були кайданки - усвідомлюю загальмовано.

Баночка з ліками хрустить в моїй руці.

- Все, неси її в ліжко. Далі я сама, - Зоя помічає мій внутрішній вибух, забирає тріснуту пляшку з пальців. Але не втримується, коментує дорогою: - Невже не можна було якось… що тобі зробило це курченя?

- Дещо зробило. Але ти маєш рацію - вийшло недобре. Я розберусь з тим, хто це допустив.

- Хто допустив? То ж ясно - ці твої бандюгани. Добре, хоч в домі їх немає. Навіщо тобі взагалі ці страшні типи?

Страшні? Не страшніші за мене, люба тітонько…

Просто ти мене бачила ще в замурзаних штанах зі шмаркатим носом. Підгодовувала, жаліла, по-сусідськи чула, як гульбенили, а потім сварилися мої предки… Тож маєш для мене просто бездонний кредит довіри та розуміння.

Всі ці гіркі лушпиння з минулого я лишаю при собі. Не на часі ритися в причинах свого паскудного становища. Час його вирішувати.

І я відношу дівчину, куди кажуть, залишаю під пильним керівництвом Зої. А сам йду розбиратися з осередком брудної жорстокості, яку допустив.

- І ти вирішив… що я мав на увазі ДОСЛІВНО не спускати з неї очей? - говорю спокійно, хоча нерви потроху зав’язуються на вузли від побаченого у флігелі та почутих пояснень.

Цей хлопець зі мною нещодавно. Тож я дізнаюсь його моральний портрет за цими поясненнями. Мій він, здогадуюсь, склав самотужки. І картинка там вийшла в гівняних кольорах. Тому що чоловік навпроти щиро не розуміє моїх претензій. За його словами, він “нічого такого не зробив”.  Так, прикував. Завів у душову, щоб полонянка нічого не викинула… А вона-таки викинула.

- Ви ж самі попередили, що дівка хитра, дурить. Як вона того хлопця покривала. Брехала. Що ви її самі хотіли…

- Облиш, - хочеться розколоти собі макітру та провітрити мозок - він от-от задимить. Від люті на охоронця. А більше - на репутацію, яку сам собі заробив. Але й Денису я спускати не збираюся. - Гаразд. Якщо так, чому тоді лишив її саму надворі?

- Так там же собаки. Від них не втечеш. Поганяли б її подвір’ям годинку-другу. Сама б прибігла назад.

- А коли не прибігла, що подумав?

- Я ж бачу камери на паркані - вона не виходила за територію, - вперто повторює, зсунувши брови та граючись м’язами на плечах. На одному оголеному плечі. До слова…

- Як це сталося? - киваю на “запальний” прикид чолов’яги. Який ще й смердить, як з чортової пащі.

- Це вона встигла накапостити, поки я… поки долав перешкоду і намагався до неї дістатися.

Ти диви! Мені вдається стриматися і лише фиркнути.

Як вміє формулювати - “долав перешкоду”. Бився голим у двері душової, поки Ліна совала кімнатою важкі меблі.