17.1 Неприйнятно

Повільно та неохоче випливаю зі сну. Голова гудить. Все тіло мляве, як перестояне тісто. І довкола мене все таке м'яке і приємне на дотик. Перевертаюсь на хмаринці, що злегка пахне квітами та чистотою, знову тону в небутті.

Наступного разу забутися не дають приглушені голоси. Віддалено знайомі. Чоловічий і жіночий.

– Вона ще не прокинулась?

– А скільки часу бідолашка до цього не спала?

Здається, це вони про мене, – виникає думка на межі свідомості. Але така квола, що не будить, а лише спонукає слухати та рівно дихати.

– Ну, я не слідкував... – звучить аж трохи винувато.

– Отож-бо. Знаю я, за якими дівчатами ти любиш слідкувати. Ходять з голими дупами, все собі застуджують, як потім як дітей народжувати?

– Зоя... Ну які діти?

– Ну, не мої ж. Не прикидайся малим. Скільки можна самотником жити? Я ж не вічна. Хто тобі з малими допоможе? Навчить їх розуму.

– Це правда. Крім тебе, нема кому.

– От і слухайся мене. Навіщо ти цю дівчину викрав?

– Я запросив її пожити в нас. Вона погодилась.

– Ага! Бачила я, які то були запросини... – жінка відчитує чоловіка, наче хлопчиська, що зробив шкоду. Роздратовано, але без злості, з краплею поблажливості. Наче свого рідного бешкетника, на якого вже не вистачає нервів.

За мене відчитує!

На цій думці прокидаюся остаточно. Сідаю рівно. Оглядаюся.

Я в світлій і гарній кімнаті. На високому ліжку. Килим, велике вікно за газовою фіранкою, диванчик і туалетний столик з дзеркалом. За склом одноманітний зелений газон і високий паркан.

Як я тут опинилася, не пам'ятаю.

І хто мене переодягав – теж.

Замість чоловічої футболки та шерстяних штанів на мені бавовняна піжама з рукавами. Блакитна. З білими слониками. Вона добряче вільна, заширока на мене. Тож ось що було таке м'яке й тепле. Зап'ясток туго перев'язаний еластичним бинтом.

Сподіваюся, мене торкався не Денис!

Кадри з минулого дня встромляються в мозок іржавими голками.

Його вульгарні натяки, сцена в душі, моя відчайдушна та марна спроба втекти. Потім вічність під дощем на даху. І повернення Мартинчука.

Наша розмова.

Однобока. Бо я була спроможна лише кивати і дрижати всім тілом.

А потім він мене стягнув з того даху і поніс…

До себе додому.

Я тепер тут гостя – пригадую його слова.

А ця жіночка... Зоя. Цікаво, хто вона йому? Точно якась родичка. І дуже близька, раз дозволяє собі сварити самого "Боса".

– Все, я не лізу в твої справи, а ти не лізеш в мої, – лунає гучніше. – Відправиш дівчину до мене, коли встане.

– Ага! І де б ти був, якби я не лізла в твої справи? – вона говорить це м'яко. Ніби з прикрістю і сумом. – Забув?

– Ні, тітко, – ледь розбираю. Для цього навіть доводиться підвестися з ліжка та притулитися вухом до білих дерев'яних дверей. – Я не забув. І дуже вдячний тобі за все. Але в цей раз ти мені нічим не допоможеш.

Лунають кроки, наближаються. Стрілою лечу назад, загортаюсь у ковдру з головою. Але чоловік тільки проходить повз, кроки стають частіші, спускаються кудись вниз. Затихають.

Фух…

Ще трохи можна відкласти нашу зустріч.

Не знаю чому, але дуже хвилююсь.

Він хоче від мене почути важливу інформацію. Яка йому допоможе. А я…

Я ж нічого не знаю!

Ні про Микиту. Ні про його справи. Де він зараз. Який у нього план.

І про те, що шукатиме зі мною зв'язку теж сумніваюся.
Ми ніхто одне одному.

З Данилом Мартинчуком – навіть більше. Але я заздалегідь відчуваю його розчарування. І лють.

Господи, які вони всі нещасні через ті гроші, владу і примарну крутість.

І я така ж – подалася за золотою копійкою, враженнями та розвагами до міста.

Жила б у селі, сіяла матіолу коло ґанку, пила чай із присмаком літа...

Від жалю за себе, за минулим, за невідомі негаразди чоловіків і свою безпорадність згортаюся клубочком.
Тихенько скиглю, просочую простирадла вологою з очей...

– Овва! – чую, як відкриваються двері в кімнату. Голос жінки наближається. – Ти що, захворіла? Шморгаєш носом. А температура є? – Лоба торкаються сухі та трохи шкарубкі руки. Як у бабусі!

Від цієї згадки починаю рюмсати ще більше.

– Ой, лишенько. Казала ж я йому... Ні, щоб мені доручити таку делікатну справу. А він тим своїм головорізам... Що вони з тобою зробили, сонечко?

– Ні-нічого, я втекла. На... на дах... – через схлипи вичавлюю з себе.

– Знаю. Молодчинка. Візьми ось, підживись, – в моїх руках опиняється широкий теплий кухлик. Пахне неймовірно. Ковтаю. Бульйон. В міру солоний. З кропом і маленькими грінками. Смачно.

Сідаю зручно та з жадібністю їм.

Сухі турботливі руки подають серветку, мастять чимось мої ранки та синці на руках і обличчі. Жіночка заспокійливо розмовляє зі мною і рухається повільно, наче боїться налякати різким рухом.

– От і розумниця. Така худенька, я тобі ще млинців зараз напечу. А того охоронця Данилко вже вигнав, не хвилюйся. Нащо вони взагалі йому, ті охоронці. Не розумію. Хіба вже такий серйозний пан? Так, заробив на ресторан. І ще ту сауну. Магазин. Але ж не бандюган якийсь. Просто з головою хлопчина та хвацький.

Ой! Мало не захлинаюся черговим ковтком.

А тітонька-то не в курсі, яку репутацію має і чим займається її любий "Данилко".

Я й сама напевно не знаю. Проте темна та важка аура довкола чоловіка, таємнича вкрадена річ, люди в масках, які вдерлися до квіткового. Все це трохи виходить за межі звичайної підприємницької діяльності, як на мене.

– А ви... – розглядаю уважніше повненьку і рум'яну пані в простій квітчастій сукні та фартуху з кількома кишенями. Волосся підкручене та зафарбоване в каштановий, але біля коренів – суцільна сивина.

– Зоя Максимівна. Та можеш кликати мене просто на ім'я. Або бабусею.

Мотаю головою. Так – не зможу.

– Зоя, дуже приємно познайомитися. Я Ангеліна. А це ви мене... – розводжу руками і дивлюсь на вбрання.