16.1 Обіцянки

Мій викрадач подає сигнали спускатися зі сховку.

Сховок такий собі насправді. Створює ілюзорний прихисток лише від живих істот. Стихія ж знущається з мене, як хоче. 

Здригаюся. У тисячний раз мабуть. Перед очима все пливе від тупої холодної втоми. Тіло майже не відчувається.

Замість слів кручу головою у відповідь - навіть з усім бажанням я вже не зможу злізти звідси. А без бажання, то й поготів. І зубастий патруль теж на місці. Тож я пас. Гірше однаково вже не буде.

Чоловік внизу розбирається з собаками. Дає дві короткі команди - мої чатувальники зриваються на ноги, з ентузіазмом несуться виконувати їх. Зникають за рогом будинку.

Уф…

Мікрочастинка моїх стиснених легень розкривається. Вперша за кілька довгих годин тягну повітря глибше…

Потім він дістає мобільний, комусь дзвонить. Не чую слів, але не хотіла б опинитися по той бік слухавки. Занадто напружена міміка і без того суворого лиця.

Ховає телефон, відкидає марний перед цією зливою зонт і, тримаючи долоню над очима дашком, обходить будівлю. Помічає те, що шукав.

Наївно було цього не очікувати. Але від безсилля і образи на всесвіт, хочеться кричати. От тільки сил на істерику вже немає.

Чоловік тим часом стає на першу сходинку драбини, якою я сюди видерлась. Долає всі проміжки за кілька секунд чіткими економними рухами.

Він сильний!

Не такий розкачаний і м’язистий, як охоронець. Більш худорлявий. Але рухається спритно та навіть красиво.

Натомість я на цій драбині ледь голову не розбила.

Одна рука нічим мені не допомагала. Друга теж погано слухалася від паніки. Ноги я підтискала та брикалася одночасно. У поспіху мало не беркицьнулася з верхівки просто в роззявлені пащі. Втрималася чистим дивом. Щоправда, добряче ткнулася обличчям об гострий кут.

В той момент мене такі дрібниці не хвилювали. А зараз відчуваю, як набридливо ниє щока і десь біля скроні…

- Я тут, Данило Іванович. Давайте її спущу! - лунає знизу знайомий до блювотних позивів голос.

Денис…

О, ні!

Ні-ні-ні! Що буде, якщо втеча не вигорить і мене знову віддадуть цьому ж охоронцю, я не продумала!

Гадала, що нічого не виведе мене з втомленого ступору. А ось і сили з’явилися. Перебираю ногами в марній спробі сховатися від розплати. Та мій простір обмежений. 

Поверхня слизька, одяг вологий - я тут же пробуксовую і їду до краю. Пальці чіпляються за якийсь виступ, до гострого болю в нігтях тримаюся за нього.

Очі проти волі кидаються до фігури в чорному костюмі.

“Не віддавайте мене йому”, - хочеться жалюгідно молити. Але ж… Денис - це лише підлеглий. На що ж тоді здатен сам бос?

- Тихо-тихо. Ліна, так? Спокійно. Я не хочу, щоб ти впала. Ти теж, правда? - звертається надміру спокійно, майже лагідно. Наче розмовляє з наляканою твариною.

- Відійди. Ти її лякаєш, - це грубіше кидає охоронцю.

- Та вона прикидається. Хитра, стерво. Ви були праві, вислизнула від мене, як…

- Відійди, я сказав, - зупиняє недолугі виправдовування. - І що це на тобі? Але про це потім. А зараз розбуди Зою. Хай приготує кімнату для Ліни. І якесь заспокійливе. Сухий одяг. Чай.

- Окей, зрозумів, - бурчить незадоволено Денис і рушає до головного будинку. Дивлюсь як віддаляється - і знову ловлю крихітне полегшення. Трохи видихаю.

Ага! Втеча не вигоріла, а от дещо інше…

Вигляд Денис має своєрідний.

На чоловікові короткі, з нерівними чорними краями шорти. Які, підозрюю, раніше слугували штанами. А згори залишки светра. Один рукав закінчується на лікті, а другий кокетливо оголює одне плече. Оце оновив гардероб любитель спільних ванних процедур. Йому навіть личить!

Вогонь все ж встиг трохи повеселитися, допоки злива не зробила свою справу.

Це втішно. Нічим мені не допоможе, але відчуття справедливості на секунду розквітає.

- Твою версію я теж хочу почути, Ліно, - обертається на мене Мартинчук. - Але спочатку тобі треба зігрітися. І відпочити. Я допоможу спуститися, гаразд? - Простягає розкриту долоню до мене.

Не впевнена, що у мене є вибір, але не поспішаю.

Він виглядає зараз як адекватна і спокійна людина. І говорить логічні речі. Але я просто не можу опанувати клубок емоцій всередині.

Вони б’ються в грудях божевільною зграєю сполоханих пташок. Все тіло болить від напруги і втоми.

Мабуть, Данило помічає мої труднощі.

Повільно посувається ближче. Схиляє голову, наче завинив і тепер соромно дивитися в очі. Це така несподівана картина…

Витирає вологу з обличчя, струшує краплі з волосся над чолом якимсь дитячим, впертим рухом. Досадливо кривиться.

- Визнаю, я поводився грубо. Неприйнятно, - відчувається, що слова даються людині із зусиллям. Але звучать щиро. Густий голос бринить м’яко та зважено.

Вслухаюся уважно крізь пориви вітру.

- Я втратив глузд через скрутне становище. Знаю, це не виправдання… Але я по вуха в лайні через твого Микиту. Проте не мав наміру катувати тебе чи калічити… Усвідомленого наміру, - додає за кілька секунд. - Розумієш мене?

Знизую плечима. Не дуже, але я подумаю над його словами пізніше.

- Мені потрібна від тебе лише інформація. Правдива. Ну, і можливість поговорити з твоїм хлопцем. Це все. Уявімо, що ти в мене гостюєш. А те, що сталося, - малює пальцями коло, - просто страшний сон. - Ну? Згода? Зараз він скінчиться. А зранку ми познайомимося знову. І поговоримо. Просто поговоримо.

Тепер він дивиться мені в обличчя. Примруживши очі від крапель води. І навіть намагається усміхнутися. Якось невпевнено. Немов забув, як це робиться взагалі.

Ще один обережний рух в мій бік. І знову простягнута долоня.

Ну, а які ще у мене є перспективи?

Не знаю, чи виконає обіцянку. Доведеться перевірити.

Кілька секунд слухаю канонаду пульсу у скронях. Але гуркіт негоди над головою гучніший.

Зрештою, наважуюсь покласти свої пальці в широку чоловічу руку – і миттю опиняюся в обіймах. Міцних та впевнених.