15. Слизьке дівчисько

– Не хвилюйся, він тепер не скоро повернеться, – чую зауваження свого наглядача, але вперто не відводжу погляду від вікна.

Вже пару годин сканую простір за склом. А може й більше. Телефон у мене забрали. Хвилини в компанії охоронця здаються справжнісінькою вічністю.

Сутінки з’їли всі фарби.

Важкі темні хмари збираються на краю неба – наче жива ілюстрація до стану моїх справ.

Втомлено кліпаю та бездумно оглядаю територію своєї тюрми.

Пустий рівний газон і високий паркан у віддаленні. Куток великого будинку. Ще якісь декоративно оформлені одноповерхові прибудови. Гладка під’їзна дорога. Все.

Жодного кущика чи деревинки, на яких могло б відпочити око.

Останній рух на подвір’ї я спостерігала, коли ворота зачинилися за моїм викрадачем у шикарній чорній машині.

У нього, мабуть, все чорне. Машини, костюми, думки і дії… Все, окрім сріблясто-ртутних очей.

– Ти їсти будеш? – знову нагадує про свою присутність Денис.

Лише хитаю головою.

Їсти він мені вже пропонував.

Виявилося, що це треба робити особливим чином. З його рук. Принизливо витягуючи губи за кожним шматочком.

Я потягнулася за першим, але коли ціпок від наручників задзвенів і не пустив далі, схаменулася.

Хай вдавиться своїми подачками!

– Ну, як знаєш, – чую, щось жує і облизує пальці.

Щільніше підтискаю під себе ноги на скрипучому плетеному кріслі.

Шия вже затерпла від одного положення, але я краще так… ніж дивитимусь на ліниві прогулянки напівоголеного здорованя кімнатою.

На ньому лише спортивки, шкіряний браслет і татуювання.

Після того, як прикував мене, чоловік спокійно розпочав домашній вечір людини, що повернулася з роботи.

Виклав все з кишень на поличку, перевдягнувся, ввімкнув плазму, закинув щось у мікрохвильовку. Комусь дзвонив. Трохи потягав гантелі, що облаштувалися на спеціальних підставках біля стіни.

Кілька разів виходив на вулицю, певно, курити.

А ось останні його рухи, які проти волі ловлю боковим зором, мені особливо не подобаються!

Він підходив до невеликого комоду, щось взяв звідти. А щойно смикнув зі спинки одного з ліжок великий рушник.

– Як щодо душу? Зігрієшся, розслабишся, – підходить до мене ближче.

Відчуваю це, бо важкий запах чоловіка з нотками табаку, неприємно дряпає ніс зсередини.

– Ну? Пропущу, як панянку, вперед себе, – кидає на мої коліна рушник. Здригаюся від несподіванки і різкого руху.

– Ні, дякую. Я не хочу, – хоч які б дрижаки мене не били, але роздягатися – останнє бажання в такій ситуації.

– Ти цей… Давай трохи звикай казати “так”. Бо з Мартином доведеться. А на мені б потренувалася. Я ж з тобою по-людськи. Ну?

– Не треба питати, якщо відповіді не подобаються, – шепочу майже не чутно й втомлено прихиляю голову до підвіконня.

– Коротше. Ходи брудна, якщо така вперта, а я помиюсь, – смикає спочатку важку тканину з моїх колін, а потім і мене за плече. Міцно тримає, оточивши своїм тілом і вкарбувавши моє лице кудись собі у груди.

Ледь не втрачаю притомність від смикань і огидних обіймів.
Свербіння на одній руці стає на мить сильнішим, а потім вщухає. Ціпок дзвенить.

– Пішли, – штовхає мене спиною вперед.
Він зняв одну кайданку!

Шиплю крізь зуби, коли зачіпає подразнену ділянку шкіри.

Це я дарма смикала рукою на початку. Розтерла шкіру ледь не до м’яса. Наївно думала, що зможу якось стиснути пальці та звільнитися.

У мене тонка кістка, вузькі зап'ястя, але не настільки. Ще б якихось пів сантиметра… та залізо не розтягується. На жаль.

– Куди? – ноги погано слухаються, та я намагаюсь встати на них, щоб менше повисати на тілі чоловіка.

– В душ. Сама чула, мені не можна спускати з тебе ока, – глумливо підсміюється. – Потреш мені спинку. А там, як кажуть, апетит прокинеться під час їжі…

Бугай і далі з насолодою видає брудні натяки. Якісь я розумію, а про значення інших можу лише здогадуватися.

Відчуваю, як жар від сорому заливає обличчя. А потім мене кидає ще в більший ступор і холод. Все тіло починає дрібно тремтіти, коли охоронець без зайвої обережності тягне з мене светр нагору.

– Ми ж у душі, а тут треба роздягатися.

Лишаюся в штанах і білизні. Знову припинає мене до змійовика біля вмивальника. Але лише за одну руку.

Чоловік скидає свій одяг, стає за прозору загородку душу.
Велике овальне дзеркало – подвоює і без того надмірну для моєї психіки картину.

Замружуюсь.

– Дивись на мене! – рикає агресивно. – Бо допоможу, щоб очі ще довго не закривалися.

Який же він гидкий! Збоченець.

Трохи спасає те, що скло від пари починає пітніти. Ретельно розглядаю баночки на полиці за його спиною. Навмисно не кліпаю, аби мутна плівка на очах розмила фокус.

Ще б вуха якось закрити… Бо чоловік починає видавати глухі та не дуже звуки.

Через кілька найбридкіших хвилин в моєму житті закидає назад голову. Замружується сам!

Швидко дотягуюсь до баночки з рідким милом, натискаю, видобуваючи кілька порцій в’язкої рідини. Ховаю долоню за спину та розмазую по зап’ястку.

Доводиться розвернутися корпусом до душової, щоб прикрити свої маніпуляції.

– Що? Вже подобається те, що бачиш?

– М-гу… Так, покажи, на що ти здатен, – стараюсь не видати відрази. І не скрикнути від відчуттів у руці. Яка в цей час повільно та жахливо деформується, болісно ниє, сплющується, пекельно пече… але вислизає з пастки!

– Зараз, мала, – видає хрипко через паузи. – Цей раз подивишся… А от наступний…

Ні-ні, це вже без мене!

Дочікуюсь, коли обличчя чоловіка попливе від неконтрольованих спазмів – підбираю його одяг і рушники з підлоги, хапаюсь за ручку дверей, вибігаю!

Чую його стогони і лайку. Щось летить і падає за дверима.
Знаю, що маю лише кілька жалюгідних секунд, тому дію як можу швидко.

Підтягую до дверей крісло, на якому сиділа, нахиляю, підпираю ручку.