13. Флешбеки

Данило

Вечірні спалахи міста зливаються перед очима в калейдоскоп. Хрінову карусель. Від якої починає легко, але неухильно нудити. Чи то все від мого паскудного життя? 

Щось гірке та пекуче повільно підіймається горлянкою і роз’їдає все зсередини. Особливо витримку та адекват.

Я навіть радію, що мене викликали на чергову обов’язкову гулянку.

Налякані великі очі дівчиська та бліді від страху губи…

Бісить!

Я ж бачив, як обіймалася з тим недоноском. Як ховала його, як забивала баки нишпоркам, а сам бак зі своїм кавалером вперто штовхала тремтячими руками.

Вона не така слабка, як здається.

І не така тупа.

Чому думає, що переді мною можна розігрувати цей дурнуватий цирк?

Ніколи не вдавався до сили над жінками. Але сьогодні цілий день балансую на межі. Відчуваю, що гальма надриваються. Я дуже близько до того, щоб переступити ще одну лінію.

Практично переступив!

На мікроскопічних крихтах волі вийшов з тачки та гепнув дверима, а не цією дурною милою голівкою об машину…

Замружуюсь і повільно дихаю - напад нудоти посилюється. Тепер нудить від самого себе!

Тому відкладаю, викидаю з голови картинки дівчини, що тулиться в куток машини, як мишеня і крутить в тремтячих пальцях кінчик коси. Хто взагалі зараз заплітає так волосся?

Проводжаю сьогоднішніх гостей через віп-двері одразу до відділеної зали нічного клубу. Тут вже всі чекають на нашу появу.

Музло валить з ніг, наїдки вишукано заповнюють столи, танцівниці змащують пілони власним тілом. І волосся у них вільно спадає блискучими хвилями на такі ж блискучі від косметики обличчя та засмаглі принади…

Відхиляюся від однієї такої жриці ночі, коли тягнеться до мене зі сцени.

Б-р-р…

Якщо уявити, де ті пальчики подорожували вчора, позавчора і взагалі…

Можна імпотентом стати.

Тож я запрошую на перші ряди своїх гостей, символічно підтримую бесіду та усміхаюся у відповідь, поки їм не виносять напої. Кажу товариський і водночас банальний тост, вихиляю чарку з ними. І вже за пару хвилин під першим-ліпшим приводом звалюю. Спочатку до бару, а потім ще далі. У найвіддаленіше місце цього дому гріха. На балкон.

Сідаю в кутку. Маю подобу приватності. Але й залу бачу, щоб в разі чого можна було швидко спуститися та залагодити всі питання.

Без жодних вказівок офіціантка приносить повний келих і зникає. Персонал знає цей мій настрій - помедитувати серед божевілля.

Безцільно грію в руках стакан з елітним пійлом. Не лізе. І дівки мені якісь затягані, брудні. І пісні тупі. І освітлення дратує.

Що це зі мною? Старію?

А раніше запалював, створював настрій, драйв і легко заохочував до відпочинку.

Ці мої природні нахили, власне, і створили таку “кар’єру”. А якщо відверта - затягли на смердюче дно. Нахили. І гаряче, вперте, нестримне бажання взяти від цього життя все найкраще. Взяти самому, якщо з роду-віку ніхто нічого не давав.

Відпочивати я вмів і любив.

Мої вечірки в роки студентства були найвідірваніші. Незвичні локації. Переважно старі технічні ангари та стрьомні недобудови. Атмосферка там вбога, тому оренда коштувала копійки. А я вмів бути креативним.

Домовлявся за пляшку з комунальниками. Вони організовували підйомний кран. Це була своєрідна “металева клітка” для танцівниць.

Іншим разом зібрав дискотеку в закинутому переході. Баси особливо потужно рубали в закритому бетонному тунелі. Машина для холодного диму, пара прикольних 3D графіті від місцевих майстрів. Закупити пиво в діжках, розкидати флаєри в студмістечку - безпрограшний варіант. І найперші мої справжні гроші.

За пів року таких перформансів довелося встановлювати обмеження на вхід. Менше веселитися, а більше працювати. Мені почали дзвонити та пропонувати свої послуги, пропонувати місця, напої, танцівниць.

Масштаби збільшилися.

Бігав, що той скажений пес. Між баром, кухнею і підсобками. Але однаково відчував себе королем вечірки. Господарем свята. Допоки однієї ночі мені не вказали на місце.

Хтось з барменів пожалівся, що двері до кімнатки з посудом заклинило. Я понісся туди з викруткою, азартом і якоюсь матір’ю…

Впертим натиском я відчинив ті кляті двері. На свою біду.

Серед стелажів з коробками побачив двох типів. У фірмових дорогих прикидах. З татухами і мутними поглядами. 

Вони неквапливо щось передавали один одному.

Щось, замотане в чорну плівку. Пакет, схожий на цеглину. Один витягав цеглини просто з ящика поряд, а другий складав у спортивну сумку.

- Хлопці, це службове приміщення, - промовив, а вже потім подумав, що краще було б не втручатися.

Чоловіки повернулися до мене.

Пару секунд панувала тиша. Ми мовчки вирячалися. Потім один з них, з поголеною майже під нуль головою, кивнув мені, наче знайомому.

Це було не дивно - я давно кинув спробу запам’ятати всіх гостей. Зі мною на заходах не здоровкався тільки лінивий. Або в курдуплю п’яний.

Але цього разу від привітання все смикнулося у шлунку, а спітнілим тілом пробігли холодні мурахи.

- А це що за чорт? - спитав другий кент, в глибокому каптурі. І якось дивно смикнув рукою за спиною. - Знаєш його? Не здасть?

- Та ні, все ок. Не метушись, - зробив крок до мене лисий. - Це організатор. Свій. Правда, Мартине? - Примружив на мене одне око.

- Кхм… я тут посуд хотів… А ви?

Лисий несхвально хитнув головою.

- Бери, що треба та йди, - наказав тихо.

Я лише кивнув. Липкий холод здогадок полився у вени. Автоматично взяв якусь найближчу коробку та позадкував.

- Ти прикольну двіжуху замутив, бро. Респект, - кинув хрипким голосом чоловік з каптура. - Коли наступна?

- Ем… скоро.

- Ну, кул.

- А тепер іди, займайся своїми справами, тільки без сюрпризів, - докинув серйозно лисий. - Нам подобаються твої заходи. Без них було б сумно. Второпав?