12. У пастці

Виходжу з тролейбуса та сідаю на лавку під металевим дашком.
Іванки ще немає.
Ранкове сонце починає пригрівати. Я через хвилювання та пригоди минулої ночі ледь очі зімкнула. Притуляюся до скляної стіночки та замружуюсь. Голова така важка – так і заснути можна.

Але зробити цього мені не дають. Чиїсь пальці оточують плечі та смикають вгору. Знайомий жест! Скрикую і відсахуюсь від чоловіка. Але він тримає міцно.
– Завжди робочий метод з вами – гроші, – шипить мені в обличчя. Той страшний чоловік з ресторану. Його обличчя схоже на застиглу маску суворого демона. Очі – розплавлена сталь. – Завжди мало, так?

Від несподіванки та переляку мене паралізує. Забирає мову, повітря і частинку свідомості. Не розумію, куди він мене тягне. Штовхає. Ледь не падаю лицем у чорну пружну поверхню. За спиною грюкає.
Я в машині!

На вулиці голоси. Різкі рубані фрази, мат. Грубі смішки.
Не встигаю отямитися, як мене за ноги, наче кішку, посуває хтось і сідає поряд. Один з тих охоронців, що стояли на варті ресторану. Коротко стрижений, з похмурими заломами на чолі та стиснутими губами. Майже втрамбовує мене у протилежний бік салону. На коліна боляче падає моя сумка.
– Куди ви мене?.. Що відбувається? – із запізненням оглядаю вулицю. Але там і далі метушливо-байдуже тече життя. Хтось паркується, хтось вигулює собаку, хтось ганяє на самокаті.
– Закрийся, – кидає грубо. – Мартину все розкажеш.
– Кому?
Киває у вікно на постать свого боса.
– Ім’я свого боженьки треба знати. Від нього тепер залежить, як ти житимеш. І скільки. Радій, що на місці не прибив. Я його таким лютим ще не бачив, – схрещує величезні руки на грудях, а коліна розводить ширше. Доводиться стиснутися у вузлик, щоб уникнути контакту.

За кілька секунд ще один здоровань сідає за кермо. А їхній бос займає місце поряд. Розмовляє по телефону, дає якісь вказівки. Когось зустріти, підготувати… Закупити-перевезти.
Потім розпитує охоронців, називає дивні прізвиська. Ті відповідають стримано та чітко.
На мене ніхто не звертає уваги, наче я привід. Чи інтер’єрна подушка.

Пірнаю непомітно в сумку за телефоном. Кому я можу подзвонити? Хто мене шукатиме? Поліція?
Від хвилювання пальці німіють і я незграбно хапаю мобільний і впускаю, різко смикаючи рукою.
– Гей, Дене, ти слідкуєш за своєю підопічною? – ловить мій рух у дзеркалі їхній головний. Вигинає одну брову. – Ця ніжна квітка не така наївна, як здається. Подивись, що у неї.

Тієї ж миті охоронець поряд вириває з моїх рук речі.
Телефон передає босу.
Сумку вивертає просто на підлогу між нами, розкидає одяг і тюбики з косметикою. Промацавши все, втрачає інтерес.
– Чисто, босе, – доповідає та зручно вмощується на сидінні.
Мене знову ніби немає.

Таке ігнорування лякає не гірше грубої сили. Відчуваю себе комашкою, що й не вартує нічого, лише заважає справжнім і великим, розумним створінням.
Ковтаю тиху істерику разом з холодним ароматизованим повітрям салону та дуже обережно тягнуся до своїх речей. Збираю їх по одній, коли здається, що не потурбую цим свого сусіда.

Машина кілька разів зупиняється в різних районах міста. Чоловіки виходять і повертаються, то вдвох, то по одному.
Встигаю уявити всі свої страхи в деталях, втомитися від того, задрімати, спантеличено прокинутися з головним болем і зголодніти до спазмів у животі. Трохи води в моїй пляшці не допомагають, а, здається, лише погіршують стан.

Десь далеко по обіді, майже надвечір, авто виїжджає на проспект і набирає швидкість. Ми що, їдемо за місто?
Очі чіпляються за дорожні позначки, намагаюся запам’ятати маршрут.
За вікном вже довгенько тягнуться поля та хвойні острівці. Сонце пірнає у них і знову засліплює.
– Куди ви мене везете? – після серії глибоких вдихів наважуюсь запитати.
– А куди ти відправила свого друга? Скажеш? – мій викрадач ледь повертає профіль до мене. Помічаю невелику горбинку на прямому носі і напружений кутик губ.
– Якого друга? – втягую голову в плечі. Вздовж хребців встромляються холодні голки. Навіть для самої себе я звучу дуже кволо, мляво. Неправдоподібно.
– Ять… Як же ти мене задов… – стишено, але агресивно лається і смикає головою, відвертається.

Відповіді я так і не отримую. Від цього нутрощі ще більше падають кудись на дно.
Авто все далі віддаляється від траси, звертає у відверті хащі. Зрештою гальмує.
Попереду високий кам’яний паркан. Вбік повзуть металеві ворота. І так само нечутно та швидко закриваються, коли машина котиться бетонною доріжкою у пащу розчиненого гаража.

Він просторий. Стеля височенна. Всередині цілий паркувальний майданчик. І ряди різнокаліберних машин. Яскраво виблискують натертими боками та фарами.
Ого… Не знаю цін на автівки, але розумію, що тут зібрано не один мільйон.
То крадіжка чого може доймати людину з такими можливостями? Наче вперше розумію, що справа тут взагалі не в грошах. Це щось інше. Страшніше.

Виходити ніхто не поспішає. Охоронці чекають розпоряджень, поки їхній бос відповідає на черговий дзвінок.
– Данило Маринчук, я вас слухаю… – бачу, як напружується його щелепа. Пальці міцно стискаються в кулак, але тон залишається ввічливий і навіть веселий.
Натискає відбій та шумно видихає, стискає пальцями перенісся.
– Так… Дене. Ця шахрайка лишається на тобі, – швидкий рух долонею в мій бік. – А ми з Алексом повернемося в місто. Візьми щось представницьке, там якісь жирні шишки приїхали.

Водій після цих слів хутко виходить і зникає за рядом машин. Чується віддалений і м’який старт двигуна.
– І слухай уважно, Денисе… – знову командує Мартинчук, граючись телефоном у довгих вправних пальцях. – Бачив її фокуси в магазині? Не спускай очей з дівчиська. І не піддавайся на її вибрики. Тримай коло себе, бо ця довбана свята невинність вміє дурити. Затямив?
– Так, босе. Від мене не втече, не переймайтеся. А втече – то недалеко, – говорить впевнено.
Мені стискає горло від чогось ледь прихованого та липкого в голосі охоронця.
– Ну й чудово, – Мартинчук виходить з машини. – Я трохи охолону і займуся нею. Бо зараз… – Випльовує чергову лайку. – Зараз хочеться її тупо розмазати… Все, я поїхав. – Лупить дверима, іде геть.