11. Оскара цій акторці!

Данило

Покручуюсь у м’якому плюшевому кріслі. Господарка кумедних рожевих меблів в цей час власноруч готує мені каву. Дуже чемно з її боку, оскільки крім дурнуватого крісла вона завідує директорським кабінетом та усієї цією квітковою клумбою.

– Ангеліна щось сьогодні затримується. На неї це не схоже. Вона дуже старанна та відповідальна… – ставить чашку переді мною, порцеляна дрібно дзвякає в її пальцях.

Ні, хто я напевно жінка не знає, але чуття у неї працюють як треба. Одразу зрозуміла, що краще піти на співпрацю без зайвих питань.

Пара охоронців тут же на ноутбуці проглядають записи з камер.

До мене дійшли чутки, що вчора сюди навідувався дехто. Але вийшли ні з чим. В іншому випадку, я б вже бовтався десь прив’язаний за зручну для цього частину тіла. Чи то від вимог шантажистів. Чи то в розплату за своє недбальство.

Але якщо я досі на своїх двох – щось пішло не так. І таймер до вибуху досі тікає. Я маю встигнути його знешкодити.

– Це він, бос, – відсовую незайману чашку, розвертаю екран до себе.

Директриса з тихим зойком теж заглядає на дійство. Нахиляється ближче, ледь не сідаючи на край крісла та мої коліна.

Я натомість не здивований!

Знав же, що вони разом тоді працювали.

Не треба було відпускати ту першокласну акторку. Але вона була така налякана та наївна. Ангеліна. Ну просто тобі свята невинність. А виявилося…

Оскар її шукає!

А тепер і я.

З кислою міною спостерігаю за любощами цих божевільних самогубців. Ніжні обійми затягуються.

Він дивиться на неї, як побитий собака, якому прищемили хвоста. А вона спочатку супить свої брівки, а потім опускає голову. Шепочуться про щось, не чутно.

Камера пише без звуку і в посередній якості.

Розліплюються нарешті, і “старанна та відповідальна” проводить свого спільника в підсобне приміщення. Там камер взагалі немає!

Гадство.

Хоча, можливо, то на краще. Раптом вони там ще чимось займатимуться спільно… Додумати не встигаю, бо після швидкої перемотки починається основна дія цієї вистави.

Шукачі!

Чорними тінями нишпорять приміщенням. Кілька разів підходять до дівчини, що застигла посеред залу з щіткою в руках.

– Боже, а це хто? – охає жіночка біля мого плеча.

– Скажімо так, гравці з іншої команди. Але краще вам ніколи їх не впізнавати.

– А чому вона… чому не викликає поліцію?

– Бо має трохи розуму. А тепер тихо! – бачу, як дівчину тягнуть під руки в коридор. Не знаю, чим допоможе мені тиша.

Все, що відбувається на записі, вже сталося. Але мої пальці самі собою стискаються в кулаки, очі примружуються.

Ці чорні тіні насправді до біса реальні. І взагалі без гальм, бо мають потужне прикриття. Але ж хтось зачинив цей магазин вчора так, що власниця нічого не помітила? Тому терпляче ціджу повітря крізь стиснені зуби і дивлюся далі.

Ну так і є! Вона їх теж надурила!

– Отакої! – виривається з мене з іронією і краплиною полегшення.

Громили виходять по одному, ще раз оглядаються та лишають магазин.

За деякий час з’являється і головна героїня цього вестерну.

Незграбно суне перед собою великий круглий бак, накритий кришкою. Вимикає світло… Гепі енд.

Практично.

– Так ось куди він дівся! – коментує директорка. – Але чому Ангеліна не повернула контейнер на місце?

– Пропоную це спитати в неї особисто. Тільки… сьогодні працює хтось, з ким вона більш-менш спілкується? Дружить?

Директорка задумується на секунду і киває.

– Ведіть сюди.

Ліна

Танцюю від нетерплячки біля посадкової платформи.

Автобус приїде лише за пів години, але мені було нестерпно знаходитись у гуртожитку. Я ж фактично втекла з нього.
Прослизнула повз вахту під час перезмінки.

Ще вчора я хотіла чесно погасити борг. Але витратила всі гроші на порятунок одного злодійкуватого парубка.

А це, як виявилося, заразне!

Поряд проходять пасажири з ароматними стаканчиками кави та пухкими рум’яними булочками. Ковтаю слинку. Я сьогодні випила трохи води і з’їла яблуко. Ще у мене є пара м’ятних льодяників у кишені.

Розгортаю один, снідаю.

В кишені оживає телефон. Іванка. Вагаюсь кілька секунд, але приймаю виклик. Якби керівництво дзвонило, я б не знайшла сміливості відповісти.

– Ліно. А ти де? – питає якось напружено.

– Привіт. Вибач, що не попередила, мене сьогодні не буде… – одразу починаю виправдовуватися. – Я ще я там вази побила. Наші вже помітили?

Незручно – жах! Завдала збитків і змилася.

– Ні, не помітили. Слухай, а ти захворіла? Може тебе провідати? Ти де? В гуртожитку?

– Ні. Я… – поки думаю, динамік над головою починає оголошувати прибуття якогось рейсу. Ну й нехай! Не хочу зайвий раз брехати.

Іванка до мене добре ставилася, вона на це не заслуговує.

– Я вирішила поїхати з міста. Знаю, що негарно кинула все на пів дороги. Але так вийшло, – промовляю з важкою грудкою в животі.

Я думала, що впораюсь, а лише проблеми створила усім оточуючим.

– Шкода, що ти їдеш, – промовляє сухо. А через невелику паузу видає з ентузіазмом: – А нам же премію видали! І на тебе теж.

– Чого б це?

– Так… цей… до Дня квітникаря.

– Правда? – дивуюся.

Таке свято якраз незабаром, за тиждень чи що. Але це не схоже на наше керівництво. Зазвичай і законну зарплату не дочекаєшся, треба нагадувати по три рази.

– Ага. Хотіли нам бенкет влаштувати, але потім спитали тихенько в наших. І більшість сказали, що їм краще натурою, – квапливо пояснює. – Ну, і от… А давай зустрінемося, я передам? Саме тримаю конвертик для тебе. Пухкенький!

– Не знаю, Іванко. Я ж вже не працюватиму… І так не відробила. А ще вази…

– Та ти так пітніла на стажуванні, як дехто на ставці не старається. І приходила раніше. І додому брала бантики крутити зі стрічок. Тобі за це заплатили? – обурюється Іванка з таким знайомим жвавим хвилюванням.