10. Спільниця

Надзусиллям стримую зойк і бажання попередити Микиту. Навіть очі контролюю, щоб не обернутися. Сподіваюся, він почув шум від вази. А якщо ні?..

– Микити тут немає, – відповідаю надміру гучно, поки йду до дверей. – Він приходив, але я прогнала. Пішов. Хвилин десять тому.

– А це ми зараз і перевіримо, – відштовхують мене з проходу, заповнюють приміщення, вимагають ввімкнути всюди світло, заглядають у кожну шпарину.

Я затримую дихання, поки незнайомці хазяйнують та перегукуються з різних кімнат. Незадоволено лаються в коридорі.

Реально немає? Тут лише один вихід. Сховався! А де?

У ступорі завмираю, дивлячись на скляні гострі друзки. На столі біля чайника лежав мій пропуск до холодильної камери. Там магнітний замок. Але ж вони скоро й туди доберуться, хіба що…

– Гей! Ці двері зачинені, – чую віддалені голоси.

– Де та дівка? Хай відчинить!

Ну, так і є. Микита там. І бак! Він же зник з проходу.

Швиденько хапаю щітку та совок, починаю згрібати сміття з підлоги. Десь у цей час повз нас має проїхати сміттєвоз. І якщо нам дуже-дуже повезе…

Нам – ловлю себе на формулюванні – ось я вже й втягнулася у якусь незрозумілу темну історію. Але я спробую зробити хоч щось для дурника-Микити.

Не хочу, щоб він потрапив до цих людей. Так, він вчинив злочин, вкрав щось важливе. Але ті, хто його шукають, набагато гірші!

– Потрібна ваша допомога, із залізними дверима, – виходить до мене найбільш чемний зі здорованів. Але сила, з якою стискає моє передпліччя, стирає цю оману.

– Це промислова холодильна камера, там лише склад необроблених квітів і зайві відра…

– Показуй, – зупиняє мої пояснення.

– Добре. Тільки візьму ключ, – показую на стійку адміністраторів. Під пильним поглядом крізь виріз у масці забираю дублікат на рожевій стрічці. – Якраз збиралася навести там лад і йти додому.

Тіло починає морозити ще на підході до холодної кімнати.

Тепер я точно спільниця! І навіть не хочу уявляти, на що здатні ці люди, якщо викриють мою брехню.

Пальці трясуться, коли прикладаю картку до віконечка. Двері пікають, я замружуюсь.

Чоловіки заштовхують мене вперед, заходять слідом. Світло блимає та неохоче розгорається. Слабкі лед–панелі виставлені на мінімум, щоб пелюстки не вигорали. І зараз це на руку нашій з Микитою “банді”.

Тут тісно. Стоїмо майже як у час–пік в метро. Вздовж стін широкі відра з необробленими квітами. У кутку просто зі стіни стирчить кран і решітка зливу під ним.

А ось купи несвіжого листя та інших обрізків тут не було. Їх вивалили зі сміттєвого бака – Микита вивалив!

– Ось бачите, – намагаюсь прозвучати розслаблено та навіть докірливо, – нікого немає.

Незворушно розвертаюся до бака та перехиляю туди вміст совка. Швидко та невимушено, наче не молюся в цю мить, щоб Микита не порізався та не зойкнув.

Слідом відправляю вологу, смердючу та слизьку масу з підлоги. Потім ретельно мию руки під краном. Чоловіки виходять з холодильника. Комусь дзвонять, дають розпорядження шукати далі. Ще раз обходять салон.

Доводиться збиратися в їхній присутності та в напівпритомному стані. Тричі пошепки проговорюю код сигналізації, перш ніж ввести цифри.

Чоловіки сідають у машину, але не їдуть.

Господи! Ну що це за прокляття таке?

На відстані відчуваю, як свердлять мене поглядами. Мене й об’ємний зелений бак, що штовхаю попереду себе.

Майданчик зі сміттям у сусідньому дворі. Але я спізнилася! Сміттєвоз вже повільно виїжджає з арки будинку. Викочую бак просто назустріч автівці, блокуючи дорогу.

– Дівчино, обережно, – махає мені з підніжки чоловік у помаранчевій спецівці.

– Заберіть, прошу, – кидаюся до нього та відчайдушно благаю. – Заберіть моє сміття. Будь ласка!

– Лишайте ось там, всі баки вже пусті. Обирайте будь-який, – киває на арку за собою.

– Ні, мені треба сьогодні. Зараз! І разом з тарою. Можна так? Я заплачу, – лізу до сумки.

Там у мене конверт з зарплатою. Гарячково складаю його навпіл, засовую у велику кишеню на грудях робітника.

– Ну… Якщо треба, – здивовано округляє очі, але не відмовляється. Дає знак водієві.

Той запускає механізми – задня кришка розсувається, відкриває “пащу”. З хвилею полегшення вдихаю гіркий сморід з нутрощів сміттєвоза. Вийшло?

– Ви там хоч нам не розчленоване тіло підкидаєте? – кривить губи і хекає, підіймаючи бак.

– Ні, – нервово усміхаюся. – Сподіваюсь, що ні.

Живе тіло, яке поїде кудись за межі міста. А далі… вже як знає.

Триматиму кулачки, щоб це була наша остання зустріч. З Микитою, його друзями, ворогами та небезпечним красивим життям.