9. Сутінкові гості

Першої секунди мені хочеться розвернутися та зачинитися у підсобці, поки цей нахаба не зрозуміє, що я не рада його бачити. Мабуть, Микита це відчуває, бо перехоплює за руку.

– Ліно! – його голос незвично тремтить. – Пробач, чуєш. Все закрутилося по-дурному. Я так встряг, ти навіть не уявляєш!

Далі лунають кілька міцних слів на підтвердження. А його друга долоня кілька разів проходиться вздовж і без того розпатланого волосся.

Тиск його пальці на шкірі нагадують мені про інші, “сталеві” обійми в похмурому кабінеті, вимогливий погляд в саму душу та розмиті, але однозначні погрози на адресу хлопця.

– Я знаю, – кажу раптом захриплим голосом. – Мала розмову в ресторані з… – І знову мені складно визначитися зі статусом чоловіка. – З тим, кого ти обікрав.

– З Мартином? Ну триндець! –Микита кривить губи, наче від чогось гіркого. – Я хотів зав’язати з цим. Чесно. Планував останній раз крутнутися, заробити собі на бізнес. – Промовляє швидко та приглушено. – А той Мартинчук виявився не просто багатієм, а дуже брудним багатієм. Злочинцем! Що ти йому сказала?

– Нічого. Я ж насправді не знаю про тебе майже нічого.

– Це добре, – відводить очі в задумі.

А я пригнічено хитаю на себе головою. Не дарма мене бабуся оберігала.

– Краще нічого не знати, інакше можна вляпатися, як оце я. Між молотом і ковадлом, – раптом з гіркотою видає Микита. – І чорт його знає, куди тепер бігти. Вони всі звірі! – Дрижать від емоцій його ніздрі.

– Ти не можеш повернути те, що взяв?

– Ти така наївна, дівчинко. Це буде останнє, що я зроблю в цьому житті. Хіба не знаєш, бульдоги не розтискають щелеп.

– Боже, навіщо було взагалі братися за таке?

– Ч-ч… Не хвилюйся. І пробач, що втягнув тебе. Все мало бути не так. Обіцяй, що даси мені другий шанс, коли це все закінчиться. Якщо це закінчиться… і я вигребу, – опускає голову на мою маківку. Відчуваю кілька жадібних вдихів і видихів у моє волосся, шию. Стискає мої плечі майже до болю.

Я не розділяю його моменту ніжності, але мені не вистачає сил відштовхнути хлопця. Я досі спантеличена та розгублена його зізнаннями. А він такий вразливий і розчулений зараз.

– А якщо звернутися до поліції? Пояснити все, тебе захистять.

– Та ти що? З моєю історією… просто приймуть. І байдуже їм до пояснень. Звідти вже точно не втечеш.

– Що ж робити? – промовляю, перейнявшись його розпачем.

Серце тривожно колотиться і, наче хвилею, накриває відлунням чужої слабкості, безвиході.

Власні проблеми та труднощі відступають перед майже відчутною загрозою життю, що розливається в повітрі.

– Тобі треба сховатися!

– Здивувала, – невесело хмикає. – Хто тільки мене зараз не шукає. Навіть “свої”. – Промовляє, як випльовує. – Пасуть з усіх боків. І з міста не виберешся – у них наводка на мене. Я вже намагався виїхати. Друга підставив. – Тяжко зітхає.

Навіть не збираюся уточнювати, хто такі “свої”, “вони” і “друг”.

Не хочу більше ніяких допитів.

– Тоді навіщо ти тут? Чим я допоможу?

– Голова не варить – не спав. Як п’яний бабак… Просто переведу дихання і щось придумаю. Не виженеш мене?

Мої плечі опускаються раніше, ніж встигаю обдумати цю ідею.

– В підсобці є диванчик, ми там обідаємо, – говорю тихо. – Я побуду тут з тобою, але до шостої маємо вийти і все зачинити. А краще ще раніше.

– Звичайно, сонце! Дякую тобі. І ще одне… щось пожерти є? – прорізаються знайомі нахабні звички.

– Бутерброд лишився. І чай можу заварити.

– Давай. Показуй, де тут ваші зручності?

Чашка та інші дрібнички розпаковуються назад. Микита лишається утилізувати залишки мого обіду та кимось необачно залишені на столі печивка. Я ж вертаюсь до головної зали.

Вимикаю світло у вітринах, перевертаю табличку на “зачинено”, а клацнути замочком не встигаю.

Через скло бачу, як рішуче та швидко наближаються кілька чоловіків.

В чорних масках на обличчях.

Провертаю металевий баранчик замка. Але то марна робота – двері скляні, і мене вже побачили.

Найближча фігура несхвально хитає мені головою, вказує поглядом на замок і на додачу з силою стукає кулаком у скло.

Розіб’ють – розумію – і все одно зайдуть.

Мною хитає від раптової слабкості в ногах.

Спираюсь на стійку з декоративними вазами. Одна чи дві летять на підлогу. Дзвін майже не чую – в голові вакуум. Через нього прориваються ще кілька настирливих ударів у двері.

– Відчиняйте, пані. Буде гірше, – гукає незнайомець.

Звертається на “ви”, але в голосі дуже мало терпіння, а повагою і не пахне.

– Ми лише заберемо свого друга і вийдемо. Тихо. Якщо ви нам допоможете.

– А можемо й гучно, – додає інший і на мить відкидає полу спортивної вітрівки – там коричневі ремені якось дивно охоплюють його тулуб, збоку щось причеплене, якась кишенька. В ній чорніє…

Я такі жести тільки в кіно бачила. Це ж…

Зброя?