8. Рішення

Із зусиллям штовхаю скляні важкі двері. У цей раз ніхто мені не допомагає.

Відпустили – і то добре!

Нутрощі досі стиснуті на холодну грудку від розмови з «босом». Чи краще сказати – допиту.

Після того, як чоловік зрозумів, що з мене немає користі, відправив геть з очей коротким змахом долоні. Сам повернувся до пляшки та телефону, а мене з мовчазним конвоєм провели одразу до виходу.

Це чудово.

Але сил радіти немає. Хоча працювати на кухні сьогодні не доведеться, почуваюся так, ніби відробила дві зміни в самому пеклі.

Механічно крокую вулицею, дивлюся  вперед і нічого не бачу. Думки вайлувато штовхаються в голові.

Микита – крадій.

Важко це сприйняти. Так, простий і трохи грубуватий парубок. Але здавався таким щирим. Правильно мене бабуся не пускала в люди – я нічого в них не тямлю.

Хоча були дзвіночки! Дзвеніли на увесь. Поведінка Микити в той вечір була дивна. Спочатку дуже хотів потрапити заклад. Хвилювався, а коли побачив когось, цього моторошного Данила – розумію тепер, взагалі став сам не свій. Взявся святкувати якийсь успіх, удачу, красиве життя…

Усе це я розказала, ну, видавила із себе під гострим поглядом сталевих очей.

Потім із пекучим соромом розказала подробиці свого особистого життя. Що то було наше перше побачення. Що взагалі ми мало спілкувалися. Що не знаю конкретно, де він працює. Де живе. Нікого з його друзів чи рідних.

Знаю лише номер телефона, який не відповідає. І прізвище. Бойко. Та це «слідчому» відомо й без мене.

Не треба було бігти на те дурне побачення, як зачарована дурепа.

Я повелася необачно. І ось розплата.

Мене використали, як прикриття, фіранку для відводу очей. А я цього навіть не відчула…

Мабуть, не мій день був. День, тиждень. Місяць.

І місто не моє…

Разом з важкими думками спускаюся в перше метро, що трапляється дорогою, потрапляю в тісняву. Отримую кілька болючих стусанів. Відчуваю чужий подих занадто близько. А байдужі погляди – занадто далеко, крізь мене.

Поки їду ескалатором нагору, щось лоскотно совається по моїй нозі – обертаюся. Дядько років під п’ятдесят дивиться в інший бік, але його рука простягнута до мене!

Ой, фу!

Зриваюсь із місця і тепер сама розштовхую пасажирів, щоб швидше вибратися на повітря.

Дорогою до гуртожитку підіймається шпаркий вітер. Вже за хвилину з неба сиплеться холодний дощ, хоча нічого такого не обіцяли синоптики.

Дощ – це оновлення та очищення. Але в місті він чомусь пахне бензином, гучніше розносить шум нескінченних автівок.

Як вишенька на торті – вахтер простягає мені якийсь папірець. Попередження про виселення.

Тричі читаю рядочки розгубленим поглядом. Думок, що водять хороводи, більшає.

Мені дають три дні – це кінцевий термін. Далі йде перелік труднощів і заходів, які мене очікують, якщо я добровільно не звільню місце та не погашу борг.

Штраф. Суд! Арешт майна.

Чудово. Просто чудово.

Мокра, зневірена та розчавлена сяк-так стягую одяг і валюсь на ліжко. Накриваюся простирадлом із головою. Хочеться зникнути. Нічого не думати, не вирішувати та не розчаровуватися так оглушливо в інших. І в собі.

Засинаю, на подив, миттєво.

А ранком просинаюся, наче в невідомому місці. Довго шукаю гребінець, потім панчохи. В око впадають жовті плями на старих шпалерах, тріщини на лінолеумі. Скрип розбовтаних дверцят ріже вухо. Як я тут жила? Жах! Вдома, хоч і скромно, але чисто, охайно, затишно.

Хочу додому!

Це вже не бажання – потреба й рішення одночасно.

За п’ятнадцять хвилин швиденько спаковую майже всі речі. Запихаю сумку на нижню полицю. Інші гігієнічні дрібнички та одну зміну одягу можна буде вмістити в пакет.

Вийду сьогодні ще раз на зміну у квітковий – якраз розрахунок отримаю, віддам кошти за проживання і – додому!

Поки мене не затягнуло в ще якісь сумнівні пригоди. І борги.

– Ну що? Відмітимо зарплату? – підморгує мені Іванка. – Хоч сьогодні ж ти можеш собі дозволити? Розкажеш якраз, як у вас справи з тим красенем. Щось він не заходить останнім часом. Посварилися? Чи зустрічаєтеся десь-інде?

– Ох… – зітхаю від шквалу не надто приємних питань. – Я сьогодні не зможу піти. Викликалася закривати приміщення. Уже пізно буде, сама знаєш.

Так, я попросилася лишитися.

Змінити воду в усіх вазах, винести сміття, поповнити запаси пакувальних матеріалів, нагострити інструменти – нудна та марудна робота.

Зазвичай ми робимо це за графіком, але мені радо поступилися цим почесним обов’язком.

І я планую виконати все старанно. А потім спокійно забрати свої особисті речі, зачинити салон та більше сюди не повертатися. Ключі потім надішлю поштою. Це не єдиний екземпляр.

Духу сказати про раптове звільненням мені не вистачило. Побоялася, що не виплатять зарплату, скажуть відробляти два тижні. А час і гроші в цьому місті для мене рівноцінно коштовні та дефіцитні.

Шкода залишати по собі таке неприємне враження. Але іншого виходу не бачу.

З тугою на серці дороблюю останні години. Дівчата розходяться потроху. Повільно перебираю гілочки евкаліпта, загортаю в папір, відношу в холодильник.

Мені подобалося бачити екзотичні та рідкісні квіти. Поєднувати їх, створюючи щось унікальне. Іду повз зібрані букети, торкаючись тендітних пелюсток.

– Сумуватиму за вами, – шепочу, немов прощаюся з гордовитими створіннями.

Але садові квіти теж гарні. Не такі вишукані… але тепліші.

Наостанок, з легким болем від важких ваз і закляклими від води руками, збираю сміттєві пакети з різних куточків закладу. Закидаю до великого бака, який теж тримаємо в холодній кімнаті. За день багацько накопичується органіки.

У великому залі вимикаю підсвітку вітрини.

– Бувай, Ангеліно, – киває мені дівчинка бариста. У них там теж багато «невидимої» роботи. Виходить на вулицю.

Ну все. Можна завершувати мій геніальний план втечі.