7. Спільник

– Там ще тиждень будуть знижки! А в нас же зарплата ось-ось. Маєш вибрати щось для себе, – переконує Іванка, демонструючи фірмові кросівки з яскравими силіконовими смужками.

Це вона так натякає, що мої старенькі човганці вже давно «не в тренді». Ду-у-уже давно.

– Дякую. Я подумаю, – відповідаю, аби не образити дівчину.

Звичайно, ні на який шопінг я не піду.

Натомість піду після зміни відробляти «неймовірне» побачення та найдорожче шампанське з креветками. Сьогодні ввечері, завтра. І ще… не хочу рахувати, скільки днів.

Учора після принизливої розмови з офіціантом, а потім старшим менеджером, мене проводили на кухню. Видали рукавички, щітку та величезний фартух. Наступні три години я простояла над мийкою.

Пітніла від пари, міцно стискала важку порцеляну, аби нічого не розбити, і думала. Багато думала. Монотонна робота спонукає до думок.

Чомусь пригадувався садок біля бабусиного будинку.

Який він несміливо-зелений навесні. Який яскравий і густий влітку. Восени – пряний від трав і пізніх квітів. А зараз там квітнуть абрикоси.

Невдовзі настане час садити городину…

Якщо не обробити поле, його засіють бур’яни. А якщо завести курчаток чи каченят, кізочку, мені не буде коли сумувати. І буде що їсти поживне.

Я втомилася від сірості міста. Можливо, спробую підкорити його пізніше. Але цього разу нічого не вдається.

Освіта від мене не втече – її можна здобути і згодом. У наш час інтернету, взагалі можна всього навчитися, не підводячись із ліжка.

Зрештою навіть добре, що Микита виявив підступність зараз. Швиденько зірвав мої наївні рожеві окуляри та втік, а не морочив голову й не витрачав мій час.

Роботи я не боюся – відроблю цей борг у ресторані та й поїду собі додому.

До такого висновку я прийшла після зміни на величезній шумній кухні. Заклад уже зачинявся, коли я відшкодувала лише свої запечені овочі.

Сказали приходити наступного вечора о дев’ятій.

Шкода тільки, що на слово мені не повірили. Старенький телефон із тріщиною викликав лише співчутливі погляди. Тож довелося залишити бабусин бурштин, на знак того, що я обов’язково повернуся.

Відкладаю один оберемок зачищених квітів і берусь за наступний.

Стримую позіхання і вимучено дивлюсь на годинник над входом. Ще дві години тут. А потім годин шість там…

Іванка кличе сходити в кіно після роботи.

Кажу, що вже маю плани.

Ти диви! Виходить, щодня відвідую шикарний ресторан.

Вдруге заходжу до закладу через службові двері з подвір’я. Вітаюсь з уже знайомим охоронцем. Він смикає одним кутиком міцно стиснених губ. Ну, можна сказати, усміхнувся. От тільки… Замість кухні мовчазний велетень проводить мене кудись вглиб закладу.

– Бос хотів тебе бачити, – зазначає, перш ніж прокрутити золоту ручку на дверях.

– Мене? Але… – не встигаю закінчити ні фразу, ні думку, як мене підштовхують у кімнату.

Тут просторо, але не затишно.

Темні масивні меблі, натерті до блиску поверхні. Маленькі червоні світильники підсвічують чудернацькі статуетки в нішах на стіні. Коврове покриття з‘їдає шум від кроків.

– Це вона, Данило Степановичу, – оголошує охоронець.

– Чудово, залиш нас, – двері за моєї спиною пронизливо клацають.

Від темного, завішаного важкими шторами вікна відділяється постать. Крокує до мене.

Здригаюсь від несподіваного руху та невимушеності, з якою дає вказівки бос.

Чоловік у темному костюмі, чорна сорочка. Брюнет із ниточками срібла біля скронь. Не старий, але давно дорослий. З виразними напруженими бровами, і таким обличчям, наче ніколи в житті не усміхався.

Високий – розумію, коли підходить ближче. На руках металево зблискує годинник і масивний перстень на пальці.

Різкі, грубуваті риси. Чіпкий погляд. Крокує повільно та трохи недбало, немов він дуже втомився.

Забирає зі столу квадратний прозорий келих, нахиляє графин та наповнює його чимось темно-коричневим. Алкогольним – вловлюю трав’янистий і міцний аромат, наче від лікувальних крапель.

– Сідай, – киває на шкіряне крісло з низькою спинкою. – Як там тебе?

– Ліна. Ангеліна.

Хмикає та схиляє голову набік, вивчаючи мене, наче чергового метелика для своєї колекції. Стає ніяково.

Хочеться обійняти себе руками, щоб захиститися від прямого погляду. Але я стримуюсь. Сідаю на крісло. Роблю глибокий вдих. Так, неприємна ситуація. Але мушу це пережити.

– Я вчора все пояснила вашому менеджеру. Не знаю, чому так вийшло. Мені дуже прикро, але згодом я все відшкодую. Дайте мені трохи…

– З ким ти була?

Кліпаю, загубивши думку.

– Ну? – на мить байдуже обличчя смикається від гніву. Ніздрі роздуваються, а губи зневажливо та загрозливо вигинаються. – І не треба заливати, що не пам’ятаєш… Я бачив на камерах, як ви лизалися!

О Господи! Там були камери? Який сором…

– Я… Я пам’ятаю. Він… У ресторан мене запросив мій… – затинаюся, бо «хлопець» не надто підходить. Але ж він був ним на початку вечора? Чи став після того, як поцілувалися. Я заплуталась! – Микита. Я прийшла з Микитою.

– Чудово. Дуже цінна інформація, – відчуваю глузування в його голосі. Шкірою пробігають сполохані мурахи. – І де зараз твій спільник?

– Що? Спільник? Микита? – здивування змушує підняти голову.

– Ну добре… – довго та терпляче зітхає. – Не схожа ти на шахрайку. Скоріше, на підсадну качку. Тупу замануху.

Шокована, хитаю головою.

– Я не знаю. Нічого не знаю, чесно, – знизую напруженими плечима. – Він запросив, все замовив, а потім просто зник кудись. Все.

Чоловік гримає стаканом об стіл. Важкі краплі розлітаються довкола, потрапляють мені на пальці. Струшую рідину й не можу відвести погляду від своїх рук. Вони починають дрібно тремтіти.

Відчуття, що я повністю беззахисна перед цією людиною. Його незрозумілою люттю. Невже кілька несплачених тисяч – це кримінальний злочин?