6. Не помічаю

Не помічаю, як опиняюсь у кабінеті. Падаю в крісло та підношу до вуха розігріту в пальцях слухавку.

– Вечір добрий, Мартине… – шипить динамік хрипким голосом. Кривлюся. І від електронних спецефектів, що змінюють голос і дряпають барабанну перетинку. І від набридлого досточорта прізвиська, яке асоціюється з втомою, брудом і неминучістю. – Не передумав здавати свій пост?

– Якщо це можливо, буду вдячний, – словом «ні» краще не розмахувати перед такими людьми.

– Шкода, що втратив азарт. Хлопець ти тямущий. На підвищення, може? Висунемо на цікаву посаду, засвітишся на великих екранах, зміниш обстановку. З більш серйозними людьми поспілкуєшся. Хочеш?

Слухаю – і паркеровська ручка незворотньо змінює форму під пальцями.

Від перспективи встрягнути ще глибше в це болото шкіра обличчя німіє.

– Дякую за довіру… – нечутно видихаю, стримуючи нервовий свербіж у горлі. – Не публічна я особа. Гарно говорити не вмію, закінченої освіти не маю. Самі знаєте. Який із мене висуванець?

– Так навчать, Мартине! Диплом зараз – взагалі не проблема. Усе красиво зроблять. Біографія така буде – сам повіриш і німб на голові засвітиться!

– Приємно чути такі пропозиції. Та я все ж краще на вислугу. А це хай молодь… – ненавиджу в цей момент свою слабкодухість. Та за старим рефлексом підбираю кожне слово.

– Ну дивись. Могли б ще попрацювати. Але нарікань до твоїх справ немає. Хочеш відпочити – розумію. Щодо розподілу бізнесу отримаєш вказівки. Але одразу скажу – більшість твоїх закладів передаси наступнику. Яким чином – потім утрясемо, щоб не привертати уваги.

– Зрозумів. Звичайно, усе зроблю, як скажете, – ну, тут без шансів було. Вовк тікає в ліс. А клітка лишається на подвір’ї.

Ще років п’ять тому мене це зупиняло.

А зараз не хочеться ні закладів, ні грошей, ні понтів.

Занадто вони багато коштують. Здається, я віддав за них усе справжнє, що було за душею. І душу заразом.

– То коли очікувати наступника?

– Очікувати. Шукаємо надійну заміну. Перевіряємо кандидатів.

– Ясно. Але… скоро? – дарма перепитав. Це слабкість і жалюгідність. Кривлюся на самого себе. Жебраків не люблять. Ніде.

– Коли настане час. Займайся поки своїми обов’язками, Мартине. Добре займайся, щоб важливі гості були задоволені, – короткий сигнал, і тиша.

Ну от.

Подзвеніли ключами біля носа і відійшли від клітки.

Тепер ще важче повернутися до «гостей».

І я ще кілька хвилин сиджу в кріслі. Відкидаюсь на спинку, прикриваю очі.

Фантазувати про вільне життя не наважуюсь. Просто пригадую, чим любив займатися, коли був малим. Коли міг займатися усілякими безпечними дурницями.

На рибалку бігав із сусідськими хлопцями. На футбол. На велах їздили тирити кавуни з фермерського поля…

Ну так, хуліганські таланти вже тоді виявлялися.

А чим зароблятиму в мирному житті - ще не знаю. І страшно загадувати, аби не наврочити.

До кабінету обережно стукається і заглядає кальянник.

– Данило Степановичу, там ваші гості попросили… Кхм… додати дещо до суміші.

Хто б сумнівався.

Алкоголь, дівки, елітний харч, музло. Замало їм легальних розваг?

А таким завжди мало!

– Я розберусь із цим, – стискаю перенісся та встаю.

Зачиняю кабінет та йду добре виконувати свої «обов’язки».

Цей ресторан. Нічний клуб. Готель і пару елітних будинків у передмісті теж під моїм керівництвом. Як і сауна. Камерний кінозал, салон краси та кілька бутиків.

Весь асортимент розваг працює як швейцарський годинник. Чітко, якісно, дорого. Щоб випадкові персонажі не залітали.

А для особливих відвідувачів послуги надаються двадцять чотири на сім. Як сьогодні.

Вечір минає передбачувано.

Закриваю делікатне питання з начинкою кальянів, вислуховую з дюжину блатних історій, спостерігаю імпровізований стриптиз однієї з відчайдушних дівчат.

Тим, хто надихнувся видовищем, організовую трансфер до професійного закладу. А іншим – до місць відпочинку.

Слідкую, щоби персонал ретельно прибрав і обробив «місце гріха», на яке перетворилася затишна веранда.

Усе. Можна й самому тепер відпочити.

– Їдьте додому, хлопці, – тисну руки охоронцям. – Не треба мене нікуди везти.

Не люблю квартиру-офіс у центрі міста, але сьогодні сили лишилися дістатися лише туди. Пройдуся пішки, тут близько. А моїй хмільній голові не завадить повітря.

Ранковий туман шкребе шкіру холодом. Під повіки, наче хтось піску сипонув. Одяг просочився сумішшю брендових парфумів, диму та розпусти.

Та я однаково відчуваю щось схоже на усмішку всередині, коли йду пустими й забитими рекламою вулицями.

Відчуваю, аж допоки не дістаюсь потрібного під’їзду.

Магнітний ключ на ТОМУ кільці.

Його немає.

Як і всієї зв’язки з проклятою флешкою.

Поклав десь у себе і забув? Не з моїм щастям. А це означає лише одне…

Спалах люті засліплює. Простір перед очима закручується до нудоти. А потім я змушую себе обмацати інші кишені. Марно. 

Це така насмішка долі - що сідаю просто на бетонні сходи ґанку та істерично сміюсь кілька хвилин. А потім стискаю голову в долонях і примушую втомлені мізки прокручувати кожен кадр, кожну мить цієї довгої ночі у зворотному порядку.

Цього просто, хай би йому, не може бути! Але це сталося. І я маю критично мало шансів все виправити. Та скористаюся кожним!