5. Саме той дзвінок

Данило

Міцний дим викривлює простір, гірчить у горлі. Непомітно даю знак кальяннику – переставляє своє господарство на інший бік стола.

Запиваю гіркоту лімітованим бренді. Воно випалює до біса всі відчуття. На слух, шкода, не впливає.

Терпляче киваю «братку» навпроти, особливо не вслухаючись у його зухвалі теревені.

Від нудьги кручу в руках смартфон – лише двадцять хвилин минуло? Це буде ще один нескінченний і пустий вечір.

Аж тут телефон оживає. Дзвінок із прихованого номера. Але шкірою відчуваю – це саме ТОЙ дзвінок.

Невже? Моє прохання розглянули? Так швидко?

Давно не хлопчисько, багато бачив усякого лайна та провернув купу вельми сумнівних справ. Але зараз відчуваю як істерично колотиться пульс.

Наче у вовка, якого довго тримали в клітці, а тепер повільно підходять та дзвенять ключами. Я чую їх металево-мастильний запах. Від нього крутить голову

Це запах свободи.

Виклик вимикається. То нічого. Усе за правилами. Незабаром буде другий. А я тим часом маю знайти безпечне місце для розмови. Без зайвих вух.

Смикаю комір сорочки – аж ґудзики тріщать! Міцніше стискаю телефон і встаю на ноги. Смішки дівок і музика дратують. Мені потрібен спокій і тиша. Із серйозною людиною говоритиму.

Знаю це на сто відсотків. Хоча ніколи не потисну їй руки й не дізнаюся її ім’я. Проте це навіть на краще. Менше знаєш – довше живеш! Така моя реальність.

Гівняна.

Та яка вже склалася.

Спочатку я намагався вижити, не гребуючи можливостями.

Потім намагався триматися на поверхні й не потонути в тій клоаці, у яку жбурнула мене доля. А тепер…

Тепер, якщо дадуть добро й мене відпустять, взагалі почну нове життя!

– Дане? Ти куди? – коливається одна з туш на шкіряному дивані та ловить мене за руку. Стримуюсь, аби не гаркнути на цього «високоповажного». А насправді дрібного злодія, якому пощастило прислужитися потрібній людині в потрібний час.

– Я на хвилинку. Ділова розмова, а тут шумно.

– Слухай, ну ми тут усі ділові, але ж треба і відпочивати.

– Обов’язково, – саме це й намагаюся провернути! Відпочити від ваших масних рож…

– Повертайся, чекаємо. І скажи, щоби принесли шампуню дівчатам. А нам той коньячелло. І паштет фірмовий, з трюфелями.

Куди тобі паштет? Сам уже як трюфель.

– Все буде, друже, – скупо розтягую губи.

Від внутрішньої напруги м’язи обличчя погано слухаються та от-от видадуть моє справжнє ставлення до цих «гостей». Вони корисні інструменти, чорноробочі для когось зі справжніх власників цього життя. А поводяться, наче королі світу.

Ну, ти теж не далеко від них пішов, Даниле, – нагадую собі, щоб теж зірку не спіймати.

Ти ще гірший за них. Слуга слуг. Шут для чорноробочих.

Але є шанс, що скоро мені дозволять зняти шапку дурня. Точніше – передати. Комусь такому ж відбитому чи марнославному. Кого не злякає маленьке прокляття, що йде в комплекті.

Майже на автоматі пірнаю рукою у внутрішню кишеню піджака. Пальці знайомо ковзають вздовж металевих тонких країв плаского прямокутника.

Мікрофлешка. Оформлена, як брелок, з парою ключів на кільці. Ключі – то неважлива бутафорія. А от сама флешка…

Мій нашийник і захисний жилет одночасно. А ще – бомба сповільненої дії. Яка тікає вже кілька років. Але досі «заряджена». І якщо бахне – розірве не одне життя людей із сутінковим минулим. Моє теж…

Відчуття часу, що збігає, жене вперед.

Відсторонюю з проходу якусь із подружок своїх гостей. Вона тягне до мене руки – думає, що ми танцюємо. Навіть розгойдується кілька тактів, зачепившись за мою шию.

Стискаю її талію та буквально переставляю набік. Не надто ввічливо та обережно. Але дівчина вже на підпитку, тож лише заливчасто сміється.

Не засуджую.

Так, на тверезу голову було б гидко розважати таких кадрів, яких вона розважає. Мені самому вже давно гидко.

Та скоро це припиниться… сподіваюсь.

Вилітаю за двері. Один з з охоронців робить крок на зустріч, який я зупиняю змахом голови. Не треба мені свідків під час цієї розмови!

Завертаю за барну стійку і трохи не збиваю з ніг офіціантку, що несе нам гаряче з кухні. Врівноважую дівчину й передаю розпорядження про напої і закуски. Персонал у всіх моїх закладах працює на найвищому рівні, тож можу не турбуватися, що щось забуде чи переплутає.

А от я, видно, почав плутатися у власних ногах. Бо в просторому коридорі до свого кабінету врізаюся в чоловіка. Чіпляємося з ним плечима. Інерція закручує по колу чи не в міцні обійми.

– Оу! Легше! – похитується, змахує руками. Я рефлекторно притримую.

– Моя провина, перепрошую, – підтискаю губи. А самому хочеться заволати на все горло. Довбані клієнти. Можна мені п’ять хвилин спокою?

– Та нічого, бро, усе ок, – сліпучо усміхається мені парубок. – То ми обоє із широким кругозором, от і не розійшлися. Костюм тобі зім’яв, сорямба! – Розправляє на мені лацкани піджака, щось змахує невидиме з тканини, потім зі свого куценького та дешевого піджака.

Молодий, здоровий і бикуватий. Як я був колись, на злеті кар’єри. Це потім рівень зв’язків і оборудок зобов’язав підсушити м’язи та навчитися носити Армані.

– А де тут можна відлити? – питає прямо та невигадливо.

Даю координати і вже не слухаю його подяк.

Телефон починає знову вібрувати.

Ну все! Почалося!