4. Як обіцяв

Микита заглядає мені в очі. Зараз він незвично серйозний, прочищає горло.

– Ну, поїхали. Поводься спокійно. Нормально, – каже стиха, перш ніж ступити на сходи.

Чому він так сказав?

А як я ще можу поводитися?

Чи це він мав на увазі, щоб я не соромилася та не затиналася як зазвичай при ньому? Так я цим процесом не керую. Тим паче в такому незвичному місці. І взагалі… на побаченні!

Думки за здогадки наповнюють голову, наче насіння соняшник, але всі вони вилітають, щойно долаємо «фейс-контроль».

Мої побоювання не справджуються – нас пропускають без заминок. Микита називає своє прізвище та номер столика, що бронював заздалегідь.

Бойко – ловлю краєм вуха. Йому пасує. Наче натякає на його пробивний характер і блискуче майбутнє.

Трохи показово впевнено хлопець штовхає двері від себе та запрошувально змахує долонею, наче він тут не вперше. 

Розправляю плечі та заходжу. Я ж хотіла побачити дива великого міста – ось одне з них! І воно мене не розчаровує.

Всередині – справжній музей.

Розлогі кришталеві люстри. Стіни затягнуті тканиною з золотистими візерунками. Картини. Багато картин. Знову мармур. Вишукані меблі на тонких ніжках. Світильники біля столиків, що їх тримають кам’яні фігури людей. Оголених людей! Ну так, це ж Відродження!

Відчуваю нагальну потребу замружитися від того, як засліплюють мене деталі – кожна окремо та всі разом. Блукаю очима, щоб знайти та зачепитися поглядом за щось звичне…

А це що? Клавесин? Цікаво, він справжній? Чи просто муляж?

У такому місці мабуть справжній!

Я бачила його лише на картинках у посібнику з музики. У школі в нас стояло роздовбане фортепіано ще радянських часів. З глухими, забитими пилюкою струнами та «німими» басовими клавішами.

Бабуся любила музику, навіть вміла трохи грати. І мене навчила.

Під теплою хвилею спогадів про наші уроки роблю крок до знайомого предмета…

Але Микита підштовхує мене в інший бік.

– Нам сюди. Дякую, – усміхається стрункій дівчині в глухій чорній сукні. Вона проводить нас до столика напівприхованого оксамитовою завісою.

Дорогою помічаю інших відвідувачів у таких же нішах. Вони всі в чорному! Чоловіки у костюмах, жінки - у довгих сукнях з різними варіаціями декольте та вирізів.

Може тут якісь поминки? Чи просто так заведено? Микита не попередив. Чи він і сам не знав?

Його піджак у темно-синю клітинку теж вибивається з оточення.

Божечки… Проходжу сім кругів сорому та ніяковості, поки дістаємося свого місця.

А ще треба якось їсти тих креветок… Як їх їсти?

Мають принести якісь щипці? Ні, то для омарів. Здається.

Але про всяк випадок креветок я теж не буду замовляти.

Повільно гортаю важкі білосніжні сторінки меню.

Тут немає цін!

А назви не викликають жодних асоціацій.

«Вагю» – прости Господи! Брезаола. Страчатела… Лангустин. Парфе…

Ну що ж… Креветки, так креветки.

Микита саме замовляє їх. Сирну тарілку, ще щось м’ясне. І обіцяну пляшку ігристого.

– А мені, будь ласка, овочі гриль, – тішусь, що знайшла повністю відому мені страву за складом і за способом приготування. – І трав’яний чай.

Офіціант киває та нечутно зникає за фіранкою.

Ловлю несхвальне похитування голови від Микити.

– Ну ти чого, мала? Який чай? Овочі! – закочує очі. – Ти що, давно картоплі не їла? Я ж сказав, що бабло є.

– Я просто… це все так дивно. Я розгубилася.

– А знаєш, не важливо. Головне, що ми тут. На людей подивимось, себе покажемо. Розвідаємо, так би мовити. Мені теж, чесно кажучи, трохи напряжно плавати в цих вершках. Але треба звикати. Налаштовувати мозок до такої картинки – з часом і все інше підтягнеться. Треба думати ширше. І ловити шанси… Оп-па… – зупиняється на півслова й поривається встати, аж скатертина трохи їде столом від його руху. – Це ж він?

– Хто? – повертаю голову. Але встигаю тільки побачити спини кількох чоловіків, що пройшли повз наш столик.

– Пане Мартинчук! – адміністраторка, що зустрічала нас, поспішає слідом зі стосиком меню в руках. – Мені дуже прикро, та віп-кімната зараз зайнята. Я можу вам запропонувати дивани на терасі, там вільно і… – кінець фрази губиться.

Тут є ще якась більш розкішна віп кімната?

Мої нерви до такого не готові! Хоч би якось голі статуї, спаржу гриль та чай із лемонграсу перетравити.

– Це він, – Микита раптом встає. І знову сідає на стілець. Знову встає. Дістає телефон із кишені штанів, крутить його в пальцях кілька секунд. Зітхає – і знову сідає, коли до нас повертається офіціант.

Хлопець відкидається на спинку та нетерпляче постукує по столу, поки перед нами неспішно розкладають серветки, приладдя, розставляють посуд і закуски.

Мою увагу тим часом захоплює неймовірна зачіска панночки з картини ліворуч. Як ця конструкція тримається? Не дивно, що там могли завестись якісь гризуни…

Офіціант підкочує маленьку тацю з декоративним відерцем, наповненим грубими шматками льоду. Над ними стирчить сріблясте горлечко пляшки. Витягає та обертає її білосніжним рушником.

– Дякую-дякую. Ми самі далі, – Микита ледь не силою забирає в чоловіка пляшку.

Що це з ним?

Спостерігаю за його ламаними рухами. Як незграбно перехоплює пляшку та намагається відкоркувати. З гучним «бахком» на стіл виливається чи не половина вина.

– Келихи! Давай келихи, чуєш? – командує азартно

 Я підношу важкі кришталеві фужери, відчуваю, як пальцями та передпліччями біжить холодна рідина. Шкіру пощипує. Микита підсміюється.

– Нічого, крихітка. Це на щастя. І до грошей! От побачиш. Ну, давай, за удачу!

Забирає один келих і, гучно стукнувши об мій, вихиляє одним махом.

– А ти щаслива, знаєш про це? Перший раз зайшли – а так одразу фортануло!

Хитаю головою.

– Ти про що, Микито? Я нічого не розумію… Ти побачив друга?