3. Вітаміни

Одягаю намисто… і знімаю.

Це бабусин бурштин, раніше не помічала, але тепер здається занадто старомодним. Проте інших прикрас немає. Лише простенькі сережки-гвіздки, які колись носила моя мама.

Сукня в тому ж стилі, немов із шафи Джейн Ейр. Світлого пісочного кольору з мереживом на рукавах. Це моя випускна.

Чепець лишилося тільки додати! І примірник із псалмами.

Зітхаю і вирішую розплести волосся. Розбираю колосок, на який витратила минулі пів години.

Підкочую рукава, аби сховати мереживо. Хоч так осучасню це ретро. Накручую браслет на зап’ясток у кілька обертів. Застібаю… Ну, намагаюся…

Лівою рукою не вдається. Доведеться звернутися до сусідки.

Таня. Чи Аня?

Заїхала до моєї кімнати в гуртожитку тиждень тому. На бігу представилась, кинула торби, і кудись зникла на весь день. Ми практично й не бачилися відтоді. У неї нічні зміни на великому торгівельному складі.

Дівчина вже прокинулась, але лежить відвернута до стіни в навушниках і телефоні.

Прокашлююсь, звертаюсь, вона не чує, і я торкаюся її плеча.

Отримую незадоволене бурмотіння. Пояснюю, що йду на побачення, але дівчина не дуже переймається. Угукає, застібає прикрасу і знову відвертається.

Сильно втомилася? Нічні зміни виснажують. Тож вирішую пробачити її настрій.

Перекладаю дрібнички з наплічника до сумки. Знаходжу ключі, коли сусідка відкладає телефон і жваво звертається, наче щойно згадала про моє існування:

– То цей хлопець… У вас серйозно з ним?

– Не думаю. Це наше перше побачення. Ну… офіційно.

– Ясно, – хмикає і береться шукати горошинку навушника, що впала десь у простирадло.

– А чому ти спитала?

– Думала, ти до нього переїдеш скоро.

– О, це навряд.

По-перше, ми ледь знайомі. По-друге, Микита сам не має стабільного житла.

Вкрай неохоче казав, що зараз «падає на хвіст» то одним знайомим, то іншим. Інколи взагалі на роботі ночує. Він теж не місцевий. У місті має дальню рідню. Яку не хоче дратувати своєю присутністю.

І я його розумію. Сама чутливо переживаю несхвалення чи напругу у свій бік. От як зараз від Тані-Ані.

– То ти й далі тут житимеш? – кидає з докором.

– Так, – киваю, здивована її питанням. На що вона цикає.

– От підстава! А мені казали, що ти виїжджаєш скоро. Я хотіла з подругою… – промовляє обурено.

– Хто казав?

– Та… – змахує долонею. – Як документи заповнювала. А я чекаю-чекаю… – Бубонить незадоволено. А я намагаюсь зрозуміти, чому їй так сказали.

Ох! Мабуть через те, що я не сплатила квитанцію за наступний місяць!

Застигаю на одній нозі в чобітку, похитнувшись.

Я попереджала, що сплачу трохи згодом. Зарплату основному штату та стажерам у різний час нараховують. Й от я потрапила в цей розрив і затримала внесок. А моє місце в кімнаті вже комусь іншому пообіцяли!

Неприємно.

Виходить, через це сусідка зі мною спілкуватися не хотіла – чекала, коли речі спакую. Чи думала, що я вже? У мене їх обмаль. Подивитися на дві нещасні полички – складеться враження, що я вже вивезла кудись більшу частину. Але ж…

– Ні до якого хлопця я їхати не збираюся. Просто плату затримала, скоро погашу борг, – повідомляю дівчині, щоб остаточно розвіяти непорозуміння.

Вона розчаровано хмикає.

Ну супер! Дружня-тепла атмосфера зароджується. Краще б і далі не розмовляли.

– Якщо кудись і з’їду, то додому, у село, – промовляю тихіше, знову зазирнувши до ментальної бухгалтерії і знову не звівши прихід із витратами. Місто кусається цінами… і людьми.

– Як скажеш, – показово встромляє навушник. – Коли вертатимешся, заходь тихо, бо я вихідна сьогодні, хочу відпочити.

Я завжди поводжусь тихо. Але терпляче зітхаю і лишаю цю думку собі. Не вмію сваритися та заперечувати. Та й не хочеться загострювати конфлікт ще більше.

З минулою сусідкою – зрілою жіночкою, що працювала доглядальницею, ми не кожен день, але добре спілкувалися. Пили чай разом. Вона пригощала домашніми закрутками, про своїх онуків розказувала. Хоча б якесь приємне товариство було.

А дівчина, ім’я якої я так і не дізналася, лише додає відчуття самотності та байдужості.

Зачиняю двері та стрімко біжу сходами на вулицю. До уважних поглядів Микити, пекучих компліментів і впертого позитивного настрою. Вони мені зараз життєво необхідні – як вітаміни!

Але Микита сьогодні сам не свій.

Смикає рукава малуватого на нього піджака та похмуро й серйозно сканує простір навколо.

Ми зустрічаємося біля невеличкої кав’ярні на перехресті центральних вулиць. Читаю вивіску – домашні сирники! Сто років не їла смачних сирників. У місті вся молочна продукція дуже своєрідна. Навіть фермерська й «домашня». Або я не натрапляла на хорошу. Ну, хоча б сьогодні посмакую…

Але хлопець стискає мою руку і веде далі вулицею.

– Ти спізнилася, – каже замість вітання. – Я почав хвилюватися. Мало все не зірвалося…

– Що саме, Микито? Не розумію, – гальмую трохи від його тону і весь настрій та приємне передчуття зникають. Наші долоні натягуються.

– Та нічого. Ти ж прийшла, – повертається відблиск його усмішки та легкого тону. – Дуже гарна сьогодні. Це тобі, до слова.

Простягає оберемочок первоцвітів у крафтовому папері.

Це щось таке тепле та знайоме з мого світу. І я знову розслабляюся та охоче йду поряд.

– А ми куди?

– Побачиш, – цілеспрямовано крокує тротуаром «проти течії», розрізаючи натовп своїми плечима. Ховаюсь за них, щоб не відстати. – Місцина – люкс! Важкий люкс. Мені ще не по кишені такі тусовки, але знайомі спонсорують. Тож можемо скористатися нагодою та відпочити красиво! Як люди. Замовимо королівських креветок і найдорожче шампанське. Ти любиш шампанське?

– Не знаю. Я ще не куштувала, – зізнаюсь ніяково.

У наші часи це сприймається, наче якесь пуританство. Але бабуся була категорично проти алкоголю. У будь-якому вигляді. Вона не пояснювала чому, не любила навіть згадувати про це в розмові. Але я здогадуюсь про її мотив.