2. Майже перший

Переодягаюся в підсобці. Знімаю утеплений рожевий костюм, у яких ходять усі флористи. Застібаю твідову спідницю. Зелений светр під горло та трохи завелике сіре пальто. Мені купляла його бабуся “на виріст”, але мій організм це проігнорував.

Жалкую зараз, що не купила ті джинси.

Іванка на минулих вихідних затягла мене до брендового секонду та вмовила приміряти кілька пар. Це було дивно й незручно. Тканина так щільно обтискала та натирала шкіру грубими швами, що я вилізла з них і видихнула із полегшенням.

От тільки тепер шкодую…

Микита такий стильний! А я виглядаю як сільська вчителька. Ну, або її онучка. Приречено зітхаю.

Хоча б волосся розпущу!

Виймаю невидимки, стягую резинку та даю важким каштановим пасмам закрити мої плечі та весь непоказний вигляд аж до талії.

Микита щось казав тоді про моє волосся…

Замріяна та схвильована виходжу на вулицю.

Він уже чекає!

– Ого! Яка ти… – грайливо смикає бровами. – Гарна.

Втрачаю відчуття землі під ногами, немов почула щось приголомшливе.

Хоча, так і є!

Цікаво, після якого компліменту я зможу нормально реагувати?

Він знову стискає мій лікоть і веде так аж до кафетерію. Каже, що попіклується про страви.

Вмощуюсь на високому стільці за невеликим столиком. Микита йде до відділу роздачі. За кілька хвилин приносить повний розніс їжі!

Ми ще на когось чекаємо?

Ошелешено дивлюсь на тарілки та чашки, поки він виставляє їх на столик. Для цього навіть зсуває набік маленьку вазочку зі штучною зеленню.

– Обирай, що хочеш, сьогодні я з копійкою. А скоро… Ну, потім розкажу, якщо все вийде. А ти не місцева, так? Давно приїхала? Звідки? Десь вчишся?

Хлопець встигає усміхнутися, закидати мене питаннями і відкусити від великого бутерброда із шинкою.

– Ні, я… Тобто, так, – ламаю виделкою тістечко на дрібні кришки.

Хвилювання заважає його їсти, але руки просто знемагають від потреби чимось себе зайняти.

– Я приїхала пару місяців тому з невеличкого села. Працюю. Хочу вступити на біологічний факультет. Якщо вийде зачепитися…

Замовкаю, бо згадуються ціни на навчання, житло, щоденні витрати. Якщо не вступлю на бюджет, не знаю, що робити. Хоч бабусину хату продавай. Але тоді я лишуся без житла. Така собі перспектива.

– О, то ти теж з амбіціями? Молодець. Треба крутитися, інакше не виб’єшся в люди. Я от підробляю на двох місцях одразу: охоронцем у магазині та нічним сторожем у вихідні. Не гребую й іншими цікавими пропозиціями. А згодом планую відкрити свій зал. Це одразу і прибутковий бізнес, і можливість тренуватися, коли і скільки завгодно! Круто, скажи?

– Мгум. Мабуть.

– Мабуть? Ні, ти подивись, що зробили зі мною лише два тренування на тиждень. А краще – відчуй.

Микита кладе мою долоню собі на плече та вимагає стиснути його щосили.

Я мало не захлинаюсь кавою, що саме ковтнула.

Він дійсно дуже м’язистий хлопець. А ще енергійний.

Весь залишок години я слухаю про успіхи та майбутні звершення, яких Микита обов’язково досягне.

За цими розмовами проводжає назад, до дверей “Оранжереї”. Міцно обіймає за талію та розвертає мене до себе. Відкидає волосся від мого обличчя та схиляється. Дуже впевнено та цілеспрямовано.

Зараз буде мій перший поцілунок? Так швидко?

Тиск підстрибує за секунду та все тіло напружується мало не до болю.

– Я… Не зараз… – вдається зупинити його за кілька сантиметрів від своїх губ.

Хоча кого я обманюю? Він зупиняється з власної волі, бо моя долоня проти його твердих і широких грудей – просто жменька соломинок.

– Ми ще так мало знайомі, – пояснюю, аби згладити реакцію.

– То якраз і познайомимося, – хрипкувато видихає крізь шумне дихання. – Чи я тобі не подобаюсь?

– Ні. Тобто так. Але… – біля нас зупиняється вантажна автівка, здає задом із пронизливим піканням.

Наш салон розташований в житловому будинку, тож чорного ходу немає – всі робочі моменти відбуваються через центральний вхід.

Змахую долонею в бік гучних та абсолютно не романтичних звуків.

– Привезли нові квіти. Зараз почнуть виносити. А ми стоїмо якраз на шляху.

– А ти не затримуй людей. Дай поцілувати тебе швиденько, – не відпускає мене Микита. Від його натиску я зашарілася вже в усіх місцях, включно з п’ятами!

– Просто, я думала, що це станеться більш… Після якогось особливого моменту чи… Словом, не так.

Микита свердлить мої губи поглядом, а потім повільно та млосно усміхається.

– Мені подобається, що ти така стримана та сором’язлива, – шепоче біля мого вуха, я в цей час намагаюсь схопити хоч трохи повітря, щоб не зомліти. – Я не поспішатиму. Але наступного разу, коли ми підемо на справжнє побачення… Обіцяю, це буде незабутньо! Я відведу тебе в неймовірне місце. І момент буде такий особливий, що ти сама захочеш мене поцілувати.

На мить обіймає мене сильніше, а потім підштовхує до дверей і відступає.

Ух…

Його впевненість, що межує із нахабством, примушує мою шкіру палати зсередини, а думки плутатися.

Тихий голос свідомості підказує, що бабуся б не відпустила мене на зустріч із Микитою. Але тремтливе та сполохане серце вже чекає на своє перше «справжнє» побачення.