1. Не такий

Руки звично пораються зі стеблами, поки я пливу десь у рожевих фантазіях. Не думала, що закоханість може так вимотувати і надихати одночасно. А ми ж навіть не спілкувалися до ладу…

– Ліно, дивись. Це ж твій? – штовхає мене під лікоть Іванка.
Підношу очі від троянд, які відбираю для композиції, і відчуваю укол у пальці.

Швидко затискаю місце проколу й усміхаюся через легкий біль.

Справді. Микита прийшов!

Жадібно ловлю кожен його рух крізь скляні стіни вітрини.

Обережно рухається між вазонів і підвісних кашпо.

У нього доволі широкі плечі та фігура досвідченого спортсмена. Вузькі темно-сині джинси та шкіряна курточка дозволяють це помітити без перешкод.

Він виглядав би небезпечним, якби не великі блакитні очі й відкрита усмішка. Така ще юнацька, бешкетна.

- Ну, чого ж ти? Вийди до нього, - спонукає Іванка.

А мені щось переклинило. Вже не впевнена, що прийшов саме до мене. Може, просто за букетом до іншої дівчинки…

Не такої дикої та сором’язливої як я.

Серце за хвилину то радісно тріпоче, то б’ється повільно та болісно.

Мабуть, пів дня простояла б у нервовому заціпенінні. Але Микита повертається, помічає мене та радісно усміхається. 

Киває, підкликає пальцем.

— Віднесеш до столу? А я зараз, – передаю квіти товаришці.

— Біжи, біжи, поки наші хижачки його до рук не прибрали, – підбадьорює, а насправді лише додає хвилювання колега.

Взагалі-то, з клієнтами спілкуються дівчата-адміністратори.

Бачу, що одна з них, Марина, уже йде до хлопця та швидко розстібає додатковий ґудзик на блузці. Хоча й без цього зовнішність у неї видатна.
Саме таких ставлять на цю посаду.

А ще комунікабельних і впевнених у собі. Точно не таких простакуватих і недосвідчених, як я.

Зупиняюсь перед розсувними прозорими дверима, що відділяють зону холодної вітрини. Стулки кілька разів від’їжджають туди й назад, поки тупцюю поряд.

Невже це воно? Залицяння, стосунки…

У мене жодних раніше не було.

Бабуся переконувала, що сусідські хлопці – не для мене. Занадто грубі. Приїжджі – занадто зверхні. Загалом «підхожих», за словами ба, у нашому селі не було. А потім не стало й бабусі…

Лишатися самій у будинку, де все нагадувало про неї, було нестерпно. Тож я вирішила випробувати свою долю та податися до міста. Загадкового та омріяного. Шумного, метушливого, але багатого на можливості

От тільки щоби прожити тут, доводиться працювати з ранку майже до ночі.

Про історичні цікавинки дізнаватися з назв зупинок. Стикатися з сотнями людей за день, і більше ніколи їх не бачити. Стояти близько, майже впритул, хапаючись за поручні. Але так і не зустрітися поглядами…

Дивне місце.

І люди тут дивні.

Я бачу їх багато вулицями, у магазинах і транспорті. Інколи дозволяю собі роздивлятися столичних чоловіків – через скло вітрини. Але від того вони не стають зрозуміліші.
Містяни, наче всі одночасно в гонитві та броні. Кудись поспішають, хмуряться, дивляться у свої телефони, або скрізь тебе.

Микита ж… Він не такий. Він мене помітив.

Кожен раз чую, як колотиться серце десь у горлі, коли помічаю його погляд. Це лячно… і приємно-лоскотно.

Не знаю, як часто Микита заходив до нашого салону раніше. Але заговорив до мене кілька тижнів тому. З того часу я періодично ловлю тахікардії, коли бачу в метро високих хлопців у шкірянках.

Ніяковію від того, як він на мене діє.

Спочатку молодик лише питав щось про квіти, коли я виносила замовлення в основну залу. Трохи згодом зробив комплімент моїм очам і волоссю. Мене оглушило на секунду, а потім відняло мову, шкіра запалала, наче від опіку. Хлопцю довелося вести діалог за двох.

Коли моє мовчання стало надміру жалюгідним, хтось гукнув до роботи, і я з полегшенням побігла в підсобку. А потім нещадно картала себе за цей жах і сором.

Це було майже тиждень тому.

Думала, що Микита поставив на мені хрест, більше не прийде й не заговорить.

Але, ти диви! Повернувся.

Можливо, він знову скаже мені щось приємне. І в цей раз я чемно подякую та усміхнуся. Нічого ж складного в тому немає. Дівчата адміни цілий день усміхаються замовникам і живі-здорові!

Вдих-видих, випростовую плечі та, нарешті, ступаю до освітленої зали.

— Дякую, що так докладно все розповіли, – чую голос Микити, – але я вже обрав квітку до смаку.

— Цікаво, і яку саме? – солодко щебече дівчина. – Наші флористи вам її красиво загорнуть.

— Було б чудово, але вона не погодиться. Іншого сорту, – хмикає зі смішком. – Вибачте. Ось і вона.

Крокує вбік і простягає долоню до мене.

О!

Це він на мене натякав?

Палаю під невдоволеним поглядом Марини та захопливим – Микити.

Язик уже звично мене підводить. Тому лише змахую долонькою і опускаю очі. Відчуваю гарячий пульс, здається, по всьому тілу одразу!

Микити ловить у повітрі мої пальці та відчутно стискає. Його долоня така велика і трохи шкарубка.

— Привіт, красуне. Сумувала за мною?

— Я… Привіт. Я помітила, що ти не заходив кілька днів. Кхм… Шість, якщо бути точною.

— То, значить, сумувала? – відчуваю задоволення в його голосі.

Швидко дивлюсь на відверто симпатичне обличчя, виразні темні брови, сяйливі очі, грайливу усмішку – і ще більше гублюся. У нашому салоні працюють винятково привабливі панянки. А він дивиться лише на мене.

— Підеш зі мною на каву, Ліно?

— Зараз? Тут? – обертаюся до іншого куточку студії.

Там за вазонами кілька столиків. Бариста порається біля кавомашини, гучно змелює зерня. Підсвічені ліхтариками вигадливі десерти повільно крутяться у вітрині.

— Я думав піти десь-інде. За квартал є непогане місце. Там і перекусити щось можна… не за всі гроші світу, – додає стиха.

— А, добре, – видихаю. На очах перед усіма нашими я навряд зможу спілкуватися. – Тільки пізніше.