Глава 37

Клавдія Семенівна сиділа в дворі в прохолоді горіха, не помічаючи нічого навколо: ні те, як яскраво світить сонце і повіває легкий вітерець, ні те якими пахощами наповнений її сад, що приваблює численних джмелів та бджіл; пишні троянди ледь помітно хиталися, чути було тихий приємний гул. Людмила Миколаївна, переконавшись, що тиск Клави у нормі, пішла на ринок, залишивши її наодинці зі своїми думками. Вона дивилася нерухомо в одну точку, а мозок її кипів від самоїдства, докорів сумління й відчуття неправильно прожитого життя.

Клавдія Семенівна овдовіла рано, у її чоловіка банально стався інфаркт, причому жодної скарги на серце вона ні разу від нього не чула, тож потрібно було самотужки піднімати на ноги малу дитину. Пнулася зі шкіри, аби ніхто ніколи не дорікнув їй, що дочці чогось не вистачає, що без чоловіка вона нічого не варта. Годин набирала в університеті завжди під зав’язку, скільки могла подужати, займалася вечорами репетиторством – все для Мілани: найкращі гуртки, книги, одяг. На особисте життя поклала хрест – ніколи було. Де ж вона схибила, в який момент пішла не тією дорогою?! Чому так віддалились одна від одної? Бо ж мали бути найкращими подругами, розповідати секрети одна одній, ділитися думками…Натомість Клава абсолютно нічого не знає, чим живе її донька, а Мілана й гадки не має, що її матір бодай на один день мріє побути  слабкою і перекласти весь тягар обов’язків на плечі когось іншого.

Напевне, в якийсь момент почала сильно тиснути на неї, вимагаючи відповідати тій планці, яку вона ставила насамперед для себе,  забуваючи, що Мілана ще дитина.

Тепер роздумуючи, Клава й сама не розуміла, коли вона стала такою: вимогливою, неприступною, жорсткою, навіть жорстокою.  Їй все потрібно було контролювати, не приймала допомоги ні від кого, не хотіла здаватись безсилою. І до чого це призвело?!

Вона згадала себе юну, безтурботну, життєрадісну, коли здавалося, все ще попереду: здійснення мрій, щасливе довге життя з коханим чоловіком, велика сім’я. Вони завжди хотіли мати трьох дітей, а на схилі віку - вирушити у навколосвітню подорож.

Якось прокинувшись вранці (Клава з Валерієм лише одружилися), вона зізналася, що ніколи не подорожувала, а так хотілося би подивитися інші країни. В СРСР  виїхати за кордон було практично неможливо, тож це була мрія багатьох, не тільки її. А через трохи часу розвалився Союз і прийняли Закон про в’їзд та виїзд. Наступного ж дня Валерій, батько Мілани, ошелешив дружину тим, що через день вони їдуть в Італію. На той час він непогано заробляв, тому міг собі таке дозволити. Клавдія Семенівна згадала, як повисла тоді у нього на шиї і не відпускала хвилин п’ять, а зранку валізи вже були готові. А там, в прекрасному місті на півночі Італії, Валерій пристрасно просив подарувати йому доньку, таку ж красуню як її мама, він хотів назвати крихітку Міланою, щоб вони назавжди запам’ятали ті щасливі миті разом в Мілані.

 Клавдія Семенівна розридалася. Цей спогад настільки викликав нестерпний біль, що вона намагалася ніколи про це не згадувати, уникаючи навіть дочку називати повним іменем. Вона сильно кохала чоловіка, і пережила його втрату лише тому, що повністю відключила емоції і занурилася з головою в роботу та виховання Мілани. 

Закривши обличчя руками, Клава виплакувала усі свої нездійсненні мрії та скоєні помилки. На її спину лягла раптом важка мозолиста долоня і ніжно погладила у спробі заспокоїти та підтримати.

Далі сталося те, чого Павло Віталійович ніяк не очікував від цієї, завжди такої неприступної й зібраної, жінки. Вже те, що він застав її у сльозах, добряче спантеличило його. Десь глибоко, на підсвідомості, розумів, що вона зовсім не така, якою хоче здаватися, тому постійно намагався витягнути з неї – її справжню. Його наче тягнуло магнітом сюди, тому кожного разу він шукав привід щось полагодити, аби зайти в гості. Її гострі, часом образливі слова, зовсім не жалили його, навпаки, бачив, що так Клава оборонялася від людей, щоб не підпустити близько. І вірив, що колись настане момент, як зараз, коли вся ця личина спаде, і перед ним постане та, котра вміє відчувати.

Клава пригорнулася до нього наче маленька дівчинка, що шукає захисту і правильних слів, які запевнять, що все буде. Їй раптом захотілося відчути тверде чоловіче плече, звичайне людське тепло, без якого вона довгий час обходилась, точніше переконувала себе, що їй це не потрібно. Павло Віталійович нічого не питав, не ліз в душу, просто міцно притискав до себе, погладжуючи руками по спині. Вже заспокоївшись, Клавдія Семенівна не поспішала відпускати чоловіка, вхопилася за сорочку, вдихала його запах – якесь дивне поєднання свіжоспиленого дерева з нотками смоли і прального порошку, але їй подобалося, слухала розмірений стукіт серця. Було соромно за свою слабкість, і  в той же час неймовірно легко на душі. Ні, вона не тішила себе ілюзіями, що її тягар раптом зник, ні. Просто на секунду дала себе обманути, що більше не сама, наодинці зі своїми проблемами. Зловила себе на думці, що їй приємно знаходитися саме в цих обіймах, цього чоловіка. Неохоче відступила і мовила:

- Ну, тепер Ви знаєте страшну таємницю, - сумно посміхнулася Павлу Віталійовичу, зморгуючи останні краплі сліз. – Ольшанська-монстр теж уміє плакати! Обіцяєте не розповідати в університеті, це сильно підмочить мою репутацію.

- Ваша таємниця помре зі мною, - відповів з посмішкою, проте погляд його був серйозним, вдивлявся в її обличчя і не міг збагнути, що спонукало залізну леді (ще одне студентське прізвисько) кинутись в його обійми й ридати у нього на грудях. – До того ж, ніхто мені не повірить.

Скрипнула хвіртка, увійшла Мілана з Ніною. Клавдія Семенівна ступила кілька кроків назустріч, але дочка навіть не дивилася на неї, стримано привіталася з Павлом Віталійовичем і направилася в будинок.