Глава 32

Герман відчинив двері номеру в готелі і пропустив спочатку Мілану. З полегшенням видихнув, коли помітив, що вже все прибрано і від його вранішнього похмілля немає й сліду і йому не доведеться червоніти. В його руках була сумка з одягом, яку він витягнув із багажника машини. Ще раніше, перед походом у кафе, він заїхав до батьків і забрав деякі речі, сказав, що поживе в готелі, аби не тіснити їх.

 Безсмертний давно пропонував їм купити будинок замість двокімнатної квартири, але ті не погоджувались, говорили, що в цих стінах пройшло усе їхнє життя і забагато спогадів тут залишиться. Тож лише зараз повернувшись додому з Англії, практично силоміць змусив їх подивитися кілька варіантів для себе, аргументуючи це тим, що в квартирі мало місця для них усіх. В гості часто приходила сестра з племінником, а йому потрібен простір. Це подіяло краще.

Мілана боязко пройшла вглиб вітальні, оглянулась навколо, обхопила себе руками, наче змерзла, і застигла посеред кімнати. По дорозі сюди вони практично не говорили з Германом, і зараз вона навіть не знала, з чого почати розмову. Зізнання матері перевернуло все з ніг на голову, навіть від неї Мілана не очікувала такого жорстокого, підлого втручання в її життя, такої брехні й байдужості до її почуттів. Дівчину охоплювало сум’яття, весь цей час вона жила з образою та злістю на Германа, які душили і не давали дихати, а тепер виявилося, що в усіх її стражданнях і душевних муках винна рідна мати. І Орест! В голові не вкладається, чому він так вчинив. Навіщо? Він же їй як брат! Був…

 - Ти змерзла? – запитав тихо Герман, підійшовши до неї.

- Що? – вона стрепенулася. – Ні. Просто…, - запнулася, не змогла добрати слів, щоб описати свій стан зараз.

- Налити чогось випити?

- Спиртне? – Мілана кліпала очима, не розуміючи толком. Він пропонує їй напитися?! Що ж ідея непогана, але забуття прийде лише на деякий час. Безсмертний розвів руками, потім пригладив бороду за звичкою, почухав потилицю. Він теж не знав, як себе поводити, що казати. Але той факт, що Мілана ніколи не відмовлялася з ним їхати в Англію, більше того, в той же день заявила матері про це, підносив його на сьоме небо від щастя. Проте одночасно  картав себе, що так легко повірив словам Клавдії Семенівни, дозволив гордості й образі взяти над ним верх і не поговорив з Міланою віч-на-віч, не вияснив все із нею.

- Я б випила чаю, напевне, - озвалася тихо. – Більше нічого не хочу. Герман кивнув і набрав ресепшн. Через кілька хвилин обіцяли принести замовлення у номер.

Мілана пройшла до дивану і сіла на краєчок, руки вона так і не відняла від себе, закрилася знову від усіх. Чому зараз їй ще більше болить як тоді, думала. Чому так нестерпно ниє у грудях від думки, що все могло бути інакше?! Краще чи гірше ніхто не знає, але вона б не мучилася всі ці роки сумнівами, не відчувала б себе покинутою і всіма забутою - ішла б далі. А тепер – це змарнований час, бо вона не жила…Існувала.  

Герман сів навпроти неї на підлогу і сперся лобом їй у коліна. Вони сиділи так декілька секунд, перш ніж її рука опустилася на його голову. Він підняв погляд на неї, вона дивилася на нього.

- Я так сумувала, - сказала, нарешті, те, що так довго Безсмертний хотів почути. – Мені не вистачало тебе як повітря. Весь цей час я думала, що ти розізлився на мене через ту бійку в клубі, і тому не хочеш бачити.

- Ні, Мілко, ні, - Герман захитав головою, стискаючи її руки в своїх, поцілував долоню кожної, потерся щокою об ніжну шкіру.

- Гнівалася, плакала, ображалася, дзвонила вам тисячу разів, поки твоя мати не сказала, що ви поїхали, - її голос затремтів, і сльоза покотилася по щоці.

– Не плач, благаю, тільки не плач, - взмолився Герман. – Ти краєш мені серце. Я корю себе щосекунди, за те, що не поговорив тоді з тобою. Що був такий впертий і гордий. Гадав, ти передумала. Що не потрібен тобі бідний хлопчина лише з рожевими мріями в кишені.

- Ти тому постійно дорікав мені? – запитала, стираючи вологу на щоках. `Якби вона не хотіла припинити, сльози самі продовжували капати.

- Слова твоєї матері в’їлися у мій мозок, і все, чого я досягнув, було, можливо, і завдяки їй. Я працював як проклятий, слава не далася мені легко. Я хотів довести, насамперед тобі, на що спроможний.

- Господи, як сильно ми помилялися! – Мілана закрила обличчя руками і схлипнула.

 У двері постукали і Герман неохоче піднявся забрати чай. Офіціант довго розставляв чашки, невеликий чайник та піалу з цукерками, при цьому очі його бігали по кімнаті зі швидкістю світла. Безсмертному вже уривався терпець, тому як тільки працівник готелю забрав тацю і намірився щось сказати, не дав йому цього зробити, випровадив за двері, всучивши чайові.

Герман налив чай і подав Мілані, яка вхопилася за гарячу чашку мов за рятувальну соломинку.

- Дякую, - мовила, загорнувши пасмо волосся за вухо.

- Почувайся як вдома! – кивнув Герман і запропонував: – Може, знімеш босоніжки? Ноги болять, напевне.

- Ох, так, було б непогано, - розгубилася Мілана. Його турбота вибивала її з колії. Вона озирнулася в пошуках, де б поставити чашку, але Герман позбавив її цих незручностей. Він присів і сам зняв з неї взуття, розтерши великими пальцями червоні сліди від ремінців. Дівчину кинуло в жар від тих невинних дотиків ще більше, ніж від гарячого чаю, розуміла, що нічого в тому такого немає, звичайне піклування про ближнього, однак серце вилітало з грудей. А коли він ще глянув на неї з-під лоба, знизу догори, чашка затремтіла в руках і задзвеніло блюдце.