Глава 30

- Хочеш втекти? – в очах не було й натяку на глузування чи сарказм. Мілана ковтнула слину, силуючись придумати, що відповісти. У неї і справді виникало бажання тікати, особливо, коли Герман отак напирав. Сама себе не розуміла і того, що з нею коїться в його присутності.

- Справи є, - обережно витягнула свою руку з-під його, уникаючи дивитися на нього.

- О такій порі, - хмикнув Герман і відкинувся на спинку, впираючись рукою в кермо. Він мовчав, просто дивився перед собою.

Мілана теж мовчала, пауза затягувалася, лише тихим фоном звучала музика, гучність якої Безсмертний збавив, як тільки зупинив авто.

- Скажи, ти щаслива? – нарешті запитав тихо і повернув голову до неї, скануючи її обличчя. – Не пожалкувала про свій вибір?

- Про що ти? - здивування відбилося в очах. – Який вибір? Та Герман наче не чув її, з гіркотою в голосі продовжив говорити:

- Ну так, хіба ж це вибір?! Що я міг тобі запропонувати тоді? Нічого. Зрозуміло, що мої плани на майбутнє здавалися тобі смішними. Стабільність та благополуччя, які обіцяла твоя мати, краще за рожеві мрії. Але ж…

- Зачекай! Який вибір? Про що ти говориш? – розізлилася Мілана. – Ти добре знаєш, що для мене матеріальні цінності не важливі.

 - Справді? – з долею скептицизму запитав Безсмертний і усміхнувся якось зловтішно, як здалося їй. – Я теж так думав. А зараз? Що б ти сказала зараз, га? Поїдеш зі мною, коли я став успішним і у мене є все? Все, що захочеш! Кругосвітні подорожі, яхти, вишукані вечірки та дорогі речі…

Мілана аж задихнулася, так дівчині були неприємні його слова і тон, наче вона якась корислива вертихвістка, яка побіжить за ним, тільки-но він махне банкнотою. Як Герман міг таке про неї думати? Як взагалі осмілився, так цинічно, говорити їй подібну гидоту? Вона його абсолютно не розуміла зараз, і чому він її ображає в такому дусі теж. Не вірячи в те, що чує, Мілана лише кліпала очима деякий час, а потім кинулась відчиняти двері, і миттю вискочивши з автомобіля, помчалася прожогом додому. Обуренню її не було меж! Вона чула як з силою гримнули дверцята позаду, а через декілька секунд руки схопили її за передпліччя, рвучко розвертаючи до себе. Він наздогнав її біля воріт дому.

- Не смій! Чуєш? Не смій говорити зі мною як з меркантильною хвойдою, - прошипіла Мілана йому в обличчя, і вивернувшись пішла вимощеною доріжкою, що вела до будинку.

- Тоді чому? Назви причину, чому не поїхала зі мною? – крикнув у слід Герман, і додав, наблизившись до Мілани, яка зупинилася, почувши його запитання. - Може, я помилився в твоїх почуттях і мені все привиділось?

Розсіяне світло вуличного ліхтаря вихопило з темряви бліде обличчя дівчини, скривлене гримасою болю, яка розвернулася, щоб глянути йому в очі, чи не глузує він з неї часом. Бо саме так їй здалося, судячи з тих запитань, відповідей на які вимагав від неї зараз. Проте вона помилилася, Безсмертний говорив абсолютно серйозно, не було видно й тіні насмішки.

- Ти знущаєшся з мене? – тихо спитала, в очах її блистіли сльози. – Кожного разу, коли я намагалася провідати тебе у лікарні, мені говорили одне і теж:

- Що. Ти. Не. Бажаєш. Мене. Бачити! –відчеканила вона. - Я хотіла попросити в тебе вибачення за той випадок у клубі, але ти навіть не вислухав! А потім просто покинув мене, не попрощавшись, - вона вже не стрималася і схлипнула, ковтаючи клубок у горлі, що заважав говорити, солена крапля поповзла поволі по щоці і Мілана нетерпеливо змахнула її рукою. - І ті троянди, - вказала вона пальцем позад себе, - мовчазні свідки того, як боляче мені було і як я це пережила. – А тепер ти повертаєшся і просто собі запитуєш, чому я не поїхала з тобою?!

Їй вже було байдуже, що подумає про неї Герман. Вона, нарешті, вилила все те, що було у неї на душі, і десь відчула й трохи полегшення від того. Не потрібно більше приховувати свої почуття, так набагато легше жити, ніж постійно вдавати, що все гаразд.

- При чому тут бійка у клубі? Твоєї вини там взагалі немає і тобі не було за що просити вибачення, - настала черга Германа дивуватися, який зараз докладав усіх зусиль, щоб осягнути те, що сказала Мілана. І поки йому це погано вдавалося. – `Я маю корити себе за те, що залишив тебе одну в такому закладі. А злився я і не хотів бачити, тому що ти відмовилася їхати зі мною, хоча під час танцю у клубі говорила зовсім інше, - докоряв він. - І тобі навіть не вистачило сміливості сказати мені це в очі! І попри все, - Безсмертний ступив крок ближче і підхопив пальцями її підборіддя, вдивляючись в наповнені сльозами бездонні озера, промовив з натиском, - я задушив в собі гордість і в день від’їзду написав, що чекатиму в аеропорту на тебе, але ти навіть не потурбувалася відповісти мені.

- Що ти таке кажеш? – видихнула Мілана. Зморщивши лоба, вона щосили стежила за зміною емоцій на його обличчі, намагалася збагнути чи не обдурює він її. Однак читала в його погляді лише той самий біль, який спалював її всі ці роки. – Я не бачила ніякого повідомлення!

- Бо я його видалила! – голос, що пролунав з тіні горіха, який ріс трохи трохи далі, змусив їх різко обернутися. Клавдія Семенівна, яку вони навіть не помітили у темряві, піднялася з пенька і ступила вперед кілька кроків, де її було б видно в вечірньому освітленні міста.

- Як це? – вражено запитала Мілана. – Навіщо?

- Бо не хотіла, щоб ти поїхала зі мною, - констатував Герман, дивлячись на жінку, яка зруйнувала їм обом життя, як він здогадувався тепер.