Глава 25

У своїй кімнаті Мілана зітхнула з полегшенням, мати нічого не розпитувала і це було надзвичайно добре, бо її допиту зараз вона б не витримала. Одним рухом вона скинула сукню і жбурнула її на крісло, витягнула з шафи перші, що потрапили під руку, шорти та футболку, одягнула і впала горілиць на ліжко, розглядаючи стелю над собою. Перед очима з’явилося  сердите обличчя Германа і те, з якою злістю він сказав, що сумував за нею. Як сприймати їй ці слова, як розуміти? Чи не він сам цього хотів?! Покинув її, не вислухав, утік, навіть не попрощавшись, а тепер докоряє. І чим? Що йому не вистачало її всі ці роки, і він цього б не хотів відчувати, якби мав вибір?!

Мілана згадала як кілька днів поспіль приходила в лікарню і намагалася поговорити з Безсмертним, але чула тільки одне «Він не хоче тебе бачити» і розгублений вигляд Віри Степанівни, матері Германа, яка мов просила вибачення за свого сина, і не розуміла, що на нього найшло. Та найважче було витримати співчуття у погляді Ореста, який запевняв її, що не знає, чому їхній друг так поводиться, і ховав очі. А потім, так дівчині здалося, і взагалі почав її уникати.

Своїм приїздом Герман розбурхав всі ті болючі спогади, які вона лиш величезною силою волі намагалася сховати у глибині серця, щоб вони не отруювали їй життя, вчилася знову по клаптику відкривати свою душу іншим і заводити нові знайомства, але це було дуже не просто. А тепер він заявляється і спокійненько питає її, чи вона скучала, чорт забирай! А ще звинувачує в тому, що Мілана повелася жорстоко і завдала йому болю.

Так, він постраждав через неї, Мілана могла б, імовірно, уникнути тієї ситуації, в якій вони опинилися потім: не злити їхнього кривдника, помічаючи, що той п’яний; не говорити дурниць про спортивні успіхи Безсмертного, тим самим провокуючи бійку; звернутися до охорони клубу щодо нав’язливого кавалера… Але ж як вона могла передбачити, що той негідник, Мельников Роман, ім’я якого вона дізналася вже у відділку міліції,  накинеться на Германа  з розбитою пляшкою?! Кілька років назад Мілану попередили, що він відбув свій умовний термін покарання, який йому дали, оскільки визнав вину та розкаявся. Дякувати Богу, вона жодного разу з ним після того випадку не зустрічалася.

Мілана заплющила очі й знов відчула жагучий поцілунок на губах, від спогадів про який гаряча хвиля пройшла тілом. Не піддавайся, суворо наказала собі, і різко сіла, нахмуривши лоба. Скільки вона так пролежала, подумала, за вікном вже вечоріло…

- Клавдія Семенівна, салют! – почулося з вітальні. – Що, навіть нічого сьогодні не скажете? – пауза. - Ну, окей.

Двері в кімнату відчинилися, спочатку просунулася руда голова, а вже потім її власниця. Ніна, подруга Мілани, з якою вони познайомилися через рік після від’їзду хлопців на фотовиставці її робіт, куди потягнули дівчину університетські колеги, смішно зморщила носа і запитала:

- Що з твоєю мамою? Вона навіть не прочитала мені сьогодні мораль про пірсинг, а в мене нове кільце, - показала вона пальцем на брову і плюхнулась в м’яке крісло, прямо на Міланину сукню.

 Ніна була яскравою і трохи епатажною особистістю, це проявлялося і в її роботах, і в одязі, і в різких рухах та безперечній прямоті, якої, зазвичай, люди воліли б уникнути. Коротка стрижка на руде волосся, сережка у носі, а тепер й кільце в брові, великі блакитні очі і своєрідна манера висловлювання – це ще не все, що би повністю характеризувало її.

- Гарно, - мовила Мілана, змушуючи себе усміхнутись.

- Тааак, - насторожилася Ніна. – Що з голосом? І чому це ти на мої дзвінки не відповідаєш? І на повідомлення?

- Вибач, не чула, мабуть. Телефон десь у рюкзаку. Зараз дістану.

- Та не заливай мені! - подруга скептично глянула на неї, піднявши одну брову. – Що трапилось?

- Навіть не знаю, з чого почати? – зітхнула. – Добре, що ти прийшла, бо від думок голова йде обертом.

- З початку почни, - кинула Ніна, фиркаючи, ніби це саме собою зрозуміло, відкидаючи хвилясте пасмо волосся, що закривало пів обличчя, назад.

- Герман з Орестом приїхали, - випалила Мілана, забираючись з ногами на ліжко і прикушуючи губу.

- Тих два паразита, з якими ти дружила п’ять років в універі? Правильно я розумію? – вона кивнула.

- І? – спонукала далі Ніна, вона безперестанку вертіла сережку у брові, наче ніяк не могла звикнути ще до її наявності.

- Вчора я випадково зустріла Германа біля Лебединого озера, а сьогодні він запросив мене на прогулянку…

- Сахневич, - перебила її Ніна, вона часто вживала її прізвище тоді, коли була обурена. – тільки не кажи, що ти погодилася, - вона тицьнула пальцем в Мілану і аж нахилилася вперед, очікуючи відповідь.

- Погодилася, - буркнула подруга, вже передбачаючи наперед реакцію Ніни. І та не змусила себе довго чекати. Вскочивши з крісла, вона заходила туди-сюди по кімнаті, гнівно викрикуючи.

- Чи не я тебе витягувала з депресії через цього бовдура? – зупинилася і грізно глянула на Мілану. – Майже силоміць виводила в люди і змушувала знову жити?! Говорила ти мені, що не пробачиш йому? – провадила далі Ніна, з розмахом жестикулюючи. – Через цього покидька кілька років до себе нікого з протилежної статті не підпускала! Забула вже все?!

- Я нічого не забула. Ти не розумієш, - тихо мовила Мілана і похитала головою. – Я його не впізнала, він дуже змінився. Зараз це інша людина, не такий, яким я його пам’ятала. Він – інший, це збиває з пантелику. Я заплуталася, - в її очах блистіли сльози. – Коли побачила – все перевернулося в мені!