Глава 24

Мілана надіялася, що коли повернеться з прогулянки з Германом, матері ще не буде вдома, з учорашнього дня між ними витала напруга через її раптовий сплеск емоцій  і дівчина не дуже хотіла зараз розмовляти з нею, а тим більше, щоб вона бачила її заплакані очі, які вона ховала по дорозі додому за сонячними окулярами. Проте сподівання не справдилися, Клавдія Семенівна стояла в порозі й уважно спостерігала за Міланою, від її прискіпливого погляду нічого не сховалося: ані вигляд дочки, ані  її небажання говорити з нею.

Клавдія Семенівна мовчки посторонилася і пропустила Мілану в її кімнату, сама ж пройшла на кухню і заварила чай. Те, що з донькою щось коїться, вона відчувала усім своїм материнським серцем, але розуміла, що зараз та не відповість на жодне її запитання, не відкриється. А хіба ж вони хоч колись говорили з нею щиро, як це буває між матір’ю і дочкою, подумала з болем. Ні! Мілана ніколи не ділилася з нею потаємним, Люсі швидше скаже, ніж їй. Вона обхопила чашку руками, схилившись над нею, і завмерла, так і не зробивши жодного ковтка.

Чим більше вона роздумувала над словами сусідки, тим більше переконувалася в тому, що щось пішло не так. І методи її виховання звернули в інший бік, віддаляючи її дитину від неї. А вона так старалася замінити Мілані і батька і матір, що не зчулася, як бажання захистити і дати все в цьому житті перетворилося на повний контроль.

Залишившись одною на руках з малою дитиною, Клавдія Семенівна мала бути сильною, і сльозам не залишалося більше місця в її розкладі. Сувора, вимоглива, жорстка – такою всі її бачили і боялися... Друзів її можна було порахувати на пальцях однієї руки, а чоловіки просто боялися цієї неприступності. Нікому ж у голову не прийде обійняти кактус, де під колючками м’яке і ніжне стебло, яке лише за оптимальних та особливих умов догляду викидає яскраву квітку.

У жінки не було права на слабкість, бо якби вона дозволила собі хоч раз заплакати, зіткнувшись з труднощами, а їх було чимало, то зламалася б. Але, на жаль, усі ці якості, з якими вона виборювала місце під сонцем в не завжди справедливому світі, Клавдія Семенівна перенесла і на дочку, боючись, що якщо хоч трохи послабить паски, то потім не впорається.

Коли чай охолов повністю Клава піднялася і вилила його в раковину, помила рефлекторно чашку і поклала у шафу. Повернувшись до вікна, її погляд зачепився за відчинену хвіртку, мабуть, Мілана забула закрити. Вона була сама не своя і Клавдія Семенівна вже не сумнівалася, що виною того був приїзд Германа. Вчора вона їх бачила, і хоча й не впізнала Безсмертного, але те, як вони стояли біля дому і дивилися один на одного, наштовхувало її на одне – почуття досі залишилися. Невже через стільки років їхнє кохання не вмерло? Та й чи було то справжнє кохання? Тої ночі, коли вона примчалася у відділення міліції, дякувати Богу їй тоді зателефонував чоловік колеги, Орест сказав по телефону, що бачив як Герман з Міланою цілувалися і що вони закохані. Було то випадковістю чи ні, Клавдія Семенівна не розбиралася, вона мусила завадити їй поїхати за кордон. Крім того, що Міла опинилася в епіцентрі бійки, а Герман взагалі у лікарні, наче їй того було мало, дочка вирішила зробити ще один сюрприз, мало не довівши до серцевого нападу, – заявила, що збирається з хлопцями в Англію.

Клавдія Семенівна пам’ятає, як перед цим кричала на Мілану при усіх у відділку, яка різка була з нею, мало не дала ляпаса, адже це серйозний удар по її репутації, тим більше, що Мілана збиралася викладати в університеті. Якби на неї дивилися колеги, студенти. Донька мовчки слухала материні нотації, а потім з якоюсь спокійною рішучістю сказала, що поїде за кордон і вона вже прийняла рішення. Поки Клавдія Семенівна приходила до тями від такої заяви, Мілану забрали на впізнання. Сидячи в темному коридорі з однією лампою посередині, вона спочатку думала, що та сказала таке навмисно, щоб позлити її, але після розмови з Орестом вже була не така впевнена в цьому.

- Оресте, - обережно і лагідно мовила Клавдія Семенівна, - я тебе попрошу лише про малесеньку послугу, невеличку. Ти ж поїдеш завтра вранці в лікарню, так? – і не давши йому відповісти, продовжила, - Не дозволяй Герману говорити з Мілою, перш ніж я цього не зроблю, будь ласка. Набери мене, коли він отямиться і зможе розмовляти. Гаразд?

- Але навіщо? Та й Мілана, думаю, також приїде в лікарню.

- Це вже моя турбота, - спокійно відказала. – Зроби, як я прошу. Все, не можу більше говорити. Я надіюся на тебе!

Хоч би він послухав її, думала Клавдія Семенівна, спостерігаючи як донька вийшла з одного з безлічі кабінетів в супроводі офіцера та іде до неї. Бо що вона робитиме сама, якщо Мілана поїде? І які перспективи у неї там, мити посуд в якомусь кафе чи розносити напої?  Ні, вона не дозволить їй проміняти престижну посаду викладача в університеті на різноробочу, хай і навіть в самій Англії при дворі королеви.

- Мамо, ти їдь додому, а я в лікарню, - обізвалася вона.

- Мілано, ти себе в дзеркалі бачила? – з докором глянула на неї Клавдія Семенівна. – Сукня, за яку я заплатила цілий статок, у крові, - не потрудилася промовчати, - на голові вороняче гніздо, синці під очима і скусані до ран губи. Мілана розгублено опустила очі вниз, глянула на себе, наче тільки зараз усвідомила, що так воно і є.

- Добре, переодягнуся і поїду, - відповіла. - Орест написав, що Герман зараз спить, біля нього батьки.

Клавдія Семенівна не заперечила, проте в голові у неї вже зрів план. Вдома, куди вони дісталися майже під ранок, вона доклала усіх зусиль, щоб не пустити Мілану в лікарню. Безперестанку жаліючись на погане самопочуття і високий тиск, який і справді піднявся, проте не критично, Клавдія Семенівна змусила Мілану побігати біля неї: принести таблетки, налити склянку води, відчинити вікно - їй було то жарко, то холодно, перевірити в аптечці уколи,  раптом, не дай Боже, гіпертонічний криз.