Глава 20

- Мілано сказав, не Мілко, а Мілано, - розгублено промовила до себе, дивлячись йому у слід. Рука злетіла до рота, торкаючись розпашілих губ, що ще детально пам’ятали кожну секунду поцілунку з Германом. Здавалося, її більше немає, вона розчинилася у ньому повністю, а тепер втративши свою опору, ледь стояла на ногах, і голова йшла обертом. Ще до кінця не розуміла його останніх слів, і що хотів він цим сказати. Але відчувала, що стіна непорозуміння ще більше виросла між ними і сягає вже неба. Цілуючи, Безсмертний наче карав її. Та хіба недостатньо понесла вона покуту за свої необдумані слова і легковажність?! І чи справді була її вина такою великою, що коштувало їй дружби та його присутності в житті?! Фізичні рани лікуються, а душевні - дуже важко загоїти, і Мілана знала це не з чуток. Вона опустилася на землю й гірко заридала.

28 червня 2012 року

- Аж не віриться, що вже все, - вигукнула Мілана, розмахуючи босоніжками в руці і голосно заливаючись сміхом, бо мало не впала, наступивши на сукню, що волочилася за нею по землі. – Прокляття! Чому вона така довга? - поскаржилася, піднімаючи догори пишні яруси фатину темно-рожевого кольору, що так був їй до лиця зараз, підкреслюючи красивий рум’янець на щоках.

- Зростом не вийшла, - кинув Орест, допомагаючи їй з сукнею, щоб легше було йти. – І дивись, куди ступаєш, - гримнув на неї, - не вистачало ще ногу порізати.

- Це я к-коротка? – обурилася дівчина, зупинилася і вперла руки в боки, - У мене цілих 170 сантиметрів, щоб ти знав!

- І ледь плеча нам дістаєш, - посміхнувся по-доброму Герман, спостерігаючи як підшукує Мілана слова у відповідь, щоб дошкулити їм. Вона трохи захмеліла, тож зараз ледве збирала думки докупи, та й язик не дуже її слухався. Вони поверталися з ресторану, де святкували свій випускний. Знаходився він за містом, неподалік старої фортеці, що дуже гарно горіла вогнями ввечері, тож вирішили іти додому пішки, а заодно й помилуватися найвизначнішою архітектурною пам’яткою міста. Основною причиною такого рішення було, звичайно, небажання розлучатися так швидко, проте ніхто уголос не наважувався про це сказати. Бо це б означало одне – більше вони не зможуть проводити стільки часу разом.

- А ви…ви…,  - Мілана нахмурила лоба, намагаючись щось вигадати, а потім виставила вказівний палець уперед, - Зачекайте! У мене мозок не працює, бо там встромлено три десятки шпильок.

Герман ледь стримував сміх, а Орест закотив очі і похитав головою, коли вона почала діставати їх із зачіски та зосереджено всовувати у кишеню піджака Безсмертного. Як тільки-но її волосся хвилями розсипалося по спині, Мілана блаженно зітхнула і тут же видала:

- А ви смішні! – ткнула вона пальцем Германові в груди, що стояв поруч, Оресту ж показала язик. – Не доросли ви ще до смокінгів, отак! Зовсім вас в цьому одязі не сприймаю, - похитала головою, задоволено посміхаючись.

- Зате ти красива сьогодні як ніколи! – з боку Германа це була щира правда, цілий вечір він не міг відвести від дівчини очей. І навіть зараз, стоячи босоніж на теплому від сонця асфальті, з розкуйовдженим волоссям, кумедним й водночас розгубленим виразом обличчя від декількох бокалів вина і його компліменту, в прозорій  на плечах та шиї сукні, що оперізувала її стан, підкреслюючи тонку талію, і пишним каскадом спадаючи додолу, яка переливалася в приглушеному світлі ліхтарів, - вона була для нього найдивовижнішим земним творінням.

- Справді? – спитала, прикушуючи губу і забуваючи про кпини, якими вони обмінювалися. Їй зараз надзвичайно важливо було знати, що він вважає її вродливою. Герман цілий вечір спостерігав за нею, вона це помічала, але жодного разу не запросив навіть на танець. А Мілана марно чекала, та врешті дозволила собі розслабитися і гарно розважилася на танцполі з Орестом та рештою одногрупників, в той час як спину її свердлив один-єдиний погляд.

- Так, - відповів тихо, не зводячи очей, і простягнув руку загорнути каштанове пасмо, що колихалось на щоці від легенького вітру.

Орест стиснув кулаки і відвернувся, вдаючи що зараз його більше цікавлять нічні краєвиди міста. Дедалі він все більше відчував себе третім зайвим в їх компанії, неначе нав’язаний батьками молодший брат, що постійно заважає і ходить хвостиком. Орест любив Мілану, незважаючи на всі їхні перепалки, які часто виникали, але зараз, коли він спостерігав, як їхні почуття переходять дружні межі, не знав, як реагувати. Він був вперто переконаний, що до добра це не доведе. Адже якщо раптом у них не складеться, постраждають усі. Орест ні в якому разі не хотів би опинитися між двох вогнів. Тому намагався, хоч якось зупинити це на початковому етапі.

 - Звичайно, красива! – втрутився він, додавши до слів трохи сарказму. – Мілана вперше за п’ять років зробила макіяж і одягнула підбори без примусу матері. Це всі помітили!

- Тобто без макіяжу я страховисько? – образливо кинула вона Оресту, на що той засміявся.

 - Та ні. Просто це те саме, коли ми вдягнули костюми. Розумієш? – намагався пояснити він подрузі. – Незвично і трохи неприродньо, чи що…

- Ти вже й сам заплутався, - виразно подивився Герман на Ореста ніби докоряючи тому.

Вони продовжили свій шлях, правда Мілану довелося взяти під руки, бо інакше вона ризикувала скрутити собі шию, постійно наступаючи на сукню. Проходячи повз нічний клуб, дівчина ж, звичайно потягла хлопців туди, мотивуючи тим, що ресторан, де вони святкували випускний, надто рано зачинився, а по традиціях вони мали б зустріти світанок. Тож у них ще ціла ніч попереду.