Глава 19

- Ти зробив татуювання, - видала мов під гіпнозом, відсмикуючи руку назад і ніби соромлячись скоєного. – Красиве.

На її обличчі відбилися розчарування й гіркота.

- Кілька років назад, - Герман опустив швидко футболку, прикривши малюнок на тілі. Зараз він почувався так, наче зрадив їй. Бо колись вони хотіли разом це зробити, взявшись за руки, розділити біль. Але як їй пояснити, що його татуювання – свідомий крок у відчаї наблизити її хоч трохи до себе, мати частинку поруч. З ним. Завжди. Троянда асоціювалася тільки з Міланою, бо саме її подруга хотіла намалювати на своєму тілі. У цьому тату – його життя: музика і вона… Усі помічали дві четвертних ноти поруч, одна з яких була намальована неправильно, наче віддзеркалення першої, проте ніхто не здогадувався, що вони утворюють літеру М. А він нікому не пояснював, та й не хотів цього робити. Надто особисте.

 – Тоді, - він запнувся, коли побачив, як різко підняла голову Мілана і подивилася на нього, але продовжив, - я так і не зрозумів, звідки дізналася твоя мама, що ти збираєшся зробити татуювання?

Дівчина була здивована, що Герман зачепив все таки цю тему, вона до кінця не розуміла, що відчуває зараз.

- Знайома матері побачила нас і подзвонила їй. Ну, а далі ти чув, - мовила тихо. – Натиснути вона вміє.

- Шкода, що так вийшло.

- Так, шкода, - Мілана дивилася на Германа, а він з неї не зводив очей. Обоє не наважувалися сказати те, що хотіли насправді.

- Сонце пече нещадно, може сховаємось у затінок, - запропонувала дівчина, щоб перервати їхнє мовчазне споглядання один одного. Тому що, коли Герман отак дивився на неї, вона готова була забути всі образи і кинутись йому сама на шию, вмовляючи обійняти, і хоч на мить обманутись, що все як і колись.

– Сукня майже суха, та й волосся теж, - вона нахилилася, взяла рюкзак та кросівки у руки і босоніж попрямувала у тінь.

Безсмертний підхопив речі і пішов за нею. У прохолоді дерева, що росло над річкою, було добре. Від пекучих променів сонця пульсувало у скронях, та чи це від спеки, а чи від дівчини, що стояла поруч, Герман не міг сказати. Він опустився на траву, смикнув тоненьку стеблину, що мала на кінці маленький колосочок, і затиснув її між зубами.

- Сідай!

- Не можу, - Мілана подивилася на нього згори вниз, посміхнулася лиш кутиками губ, - Цього мій одяг точно не переживе. Я розраховувала на прогулянку містом, а не холодний душ під водопадом та валяння у траві. Якби знала, то вдягнула б джинси. Але ж ти не захотів…

- Коли це тебе зупиняли такі дрібниці? – перебив і криво посміхнувся Герман у відповідь. – Гаразд, гаразд, - він витягнув руку вперед, побачивши, що Мілана примружила очі і різко скинула голову. Перша ознака того, що зараз буде непереливки. – Обіцяю твоя сукня не постраждає.

 Схопивши ззаду футболку, він одним рухом зняв її і постелив на траву поруч себе, жартівливо поклонився і зробив жест рукою, запрошуючи сісти. Мимоволі очі Мілани знову-таки пройшлися по його тілу і зупинилися на татуюванні, помітно якого було лише частину, решту закривала опущена рука. Герман, вдаючи, що не помічає її погляду, зсунувся трохи нижче, щоб на вологі джинси потрапляло сонячне проміння, не дуже приємно ходити у мокрому, та він винен сам.

Безсмертний влігся на зелене покривало, підклав під голову руки і закрив очі, час від часу перекидаючи стеблину з одного кута рота в інший. Він відчував погляд Мілани на собі, спостерігаючи за нею з-під опущених вій і даючи можливість роздивитися себе. Тихе зітхання, шелест і вона лягла поруч, напружена і скута.

- Сподобалося? – запитав Герман, не відкриваючи очей. Здавалося, вона й дихати перестала. Його внутрішнє его було потішене, не тільки він так реагує на неї.

- Що саме? – видавила з себе, вдаючи, що не розуміє. Він хвилював її. Настільки, що вона ладна була хоч зараз зірватися й бігти від нього, тільки щоб не відчувати цього вогню, що кожного разу пожирав її зсередини, варто йому було кинути хоч погляд на неї. Це тому, що він змінився, дуже змінився, заспокоювала себе, вони давно не бачились, відвикли один від одного.

- Те, що ти роздивлялася, - не то сказав, не то промуркотів задоволено.

- Так, краєвид тут завжди гарний, у будь-яку пору, - швидко випалила Мілана, прикушуючи губу. Вона почула тихий сміх Германа, що долинав збоку, проте вирішила не реагувати.

Деякий час вони лежали мовчки, дівчина дивилася крізь зелене віття, вкрите сонячними зайчиками, на небо. Його блакить заворожувала, лиш де-не-де тулилися одна біля одної купчасті хмарки, нагадуючи розкидані кимось клаптики вати. Ось сонце повернулося трохи і його промінчик поволі підбирався до Мілани, спочатку тепло лоскочачи вухо, а потім приголубив брови, ніс…Вона закрила очі: червоно-жовті плями танцювали на чорному фоні, зливаючись подекуди в одну шалену кольорову феєрію. Якась прискіплива муха заважала їй насолоджуватися цим видовищем, вона змахнула рукою, проганяючи, але настирна капосниця знову сіла їй на лоба, груди. От же ж крилате стерво, роздратовано подумала Мілана, вкотре здіймаючи руку, щоб та залишила її у спокої. Та, коли вона торкнулася вже губ, дівчині увірвався терпець і вона різко відкрила очі, щоб прибити надокучливу комаху, і мало не скрикнула. Герман нависав над нею, спираючись на лікоть, а стеблом рослини, яку тримав у роті, водив по її обличчі. І як вона не здогадалася, що це його рук справа?! Вуста розтягнулися насмішкувато. Так близько, що серце її калатало як навіжене, вона навіть злякалася, що він почує його приголомшливий стукіт.