Глава 17

- А ти знаєш, - махнула Мілана рукою позад себе на річку, - колись її води досягали верхів’я скель, рівняючись з мостом? Уявляєш? Великі судна проходили тут.

Безсмертний підняв погляд на міст неподалік від них, що з’єднував нове місто та старе, його підтримували височенні опори. Під тим мостом, на березі річки вони неодноразово влаштовували нічні вилазки на природу.

- Справді? Не знав такого, - промовив Герман, кидаючи погляд то на річку, то на водопад. Нарешті, наче з чимось визначившись, він недбало кинув окуляри у траву, а потім одним рухом зняв через голову футболку, яка приземлилась поруч з ними.

Мілана до такого була зовсім не готова, бо як пояснити те, що спочатку їй хотілося закрити очі долонями й відвернутися, ну і хіба зовсім трохи підглянути крізь щілину в пальцях, потім почали тремтіти руки і зрештою в неї вихопилося:

- Щ-що ти робиш? – приголомшена дівчина не знала, як реагувати на Безсмертного, який спокійно скидав черевики і посміхався, в той час, коли вона намагалася не витріщатися на його прес та біцепси, які начебто ніколи її не приваблювали в протилежної статі. До цього моменту, Мілана, не кривлячи душею, так і думала.

- А на що схоже? - Герман вже підкочував джинси і не переставав лукаво позирати на неї. Добре хоч не зняв їх, бо інакше, Мілана була б змушена, під першим-ліпшим приводом втекти. Не могла б вдавати, що він її зовсім не хвилює як чоловік, бо це було б не так. Але й переступати через свою гордість теж не в змозі.

Телефон Германа полетів до решти речей, а сам він без вагань зайшов у воду туди, де бризки водопаду безперешкодно долітали і приємно освіжали. Він пробирався далі, обережно ступаючи на каміння, майже до самісінького потоку, що летів зверху. Вигук захвату зірвався з його вуст, коли вода линула на його плечі.

Мілана, не ховаючись, розглядала Безсмертного, доки він повернувся спиною і не могла зрозуміти, куди подівся той довготелесий худий хлопчина, з яким вона дружила. Цей чоловік у бездоганній фізичній формі міг би по праву вважатися еталоном брутальної краси. А хто сказав, що він ним не є, усміхнулася Мілана про себе, он її студентки голову втратили від свого кумира. Та й вона туди ж…З кожною хвилиною, їй все важче було приховувати свою реакцію на його близькість, бо в Деслесі все ж інколи проступали до болю знайомі жести її Германа, її надійного передбачуваного друга, який майже завжди йшов на поступки і не перечив їй.

- Гей! Іди до мене! - прокричав і поманив рукою.

Мілана тільки похитала головою, підсвідомо роблячи крок назад. Він підійшов ближче, щоб гуркіт води дозволив почути сказане.

- Давай, не бійся! Не пожалкуєш!

- Воно намокне, - жалібно прокричала Мілана, розтягуючи поділ сукні у сторони. Герман підійшов ще ближче, дивлячись під ноги, щоб не оступитися.

- Висохне, й не змигнеш оком! Надворі спека! – продовжував вмовляти.

- Ні, Германе, я не можу! Там гостре каміння!

- Я триматиму тебе! – аргумент у відповідь. Наче Мілані від того легше стане. Цього вона й боїться.

- Ні! – категорично заявила, виставляючи перед собою руку. Наступні слова змусили її завмерти, а потім добряче розлютитися, бо доля правди в тому була, про що їй неодноразово в трохи іншій формі натякала Людмила Миколаївна.

- Відколи ти стала такою занудою! – Герман дивився на неї, загортаючи назад мокре волосся, каплі води збігали по його грудях, переливаючись на сонці і мимоволі змушуючи спостерігати, куди саме вони стікали. Очі її примружилися, поглядом вона ладна була вбити його, знала, що навмисне провокує, але не могла не відповісти, бо дуже вже зачіпали Германові слова за живе. Це його вина у тому, що вона стала такою! Його!

Мілана оглянулася навколо, ще не вистачало, щоб її студенти побачили у такому вигляді. Наче нікого. Сюди рідко хто спускається у будні, тим більше в таку пору. Рюкзак полетів на землю, а за ним і кросівки покотилися по траві. Безсмертний задоволено спостерігав за її різкими рухами, злими поглядами в його бік і тихою гнівною тирадою собі під носа. Він тільки здогадувався, якими епітетами вона його нагороджувала. Потім Мілана зробила таке, що змусило стерти посмішку з його обличчя: вона підняла поділ сукні і підв’язала його навколо талії, повністю відкриваючи ноги, ще б сантиметри два вище, і пустощі Безсмертного обернулися б проти нього.

Дівчина промарширувала до лінії води і потім повільно ступила у неї, спираючись на кам’яну брилу.

- Давай руку! – Герман простягнув долоню, але Мілана проігнорувала і мало не впала, ставши на слизький камінь, що обріс мохом. – От же вперта!

Безсмертний таки схопив її за руку, притиснув до себе і практично переніс під струмені природного душу. Мілана не встигла й зойкнути, як вода накрила їх обох і в неї перехопило подих від перепаду температур: такою прохолодною вона була.  Вода заливала їй очі, вуха, потрапляла у рот, і все що могла зробити дівчина, це бодай трохи сховати обличчя в Безсмертного на грудях, поки струмені хлистали її по спині.

 Коли ж вони вийшли з-під самого водопаду, Мілана так смішно фиркала носом і витирала очі, що Герман розсміявся:

- Мілко, ти так і не навчилася пірнати?!

- Германе! – губи її дрижали не стільки від холоду, як від злості. На її віях висіли каплі води, що теж, здавалося, тремтіли. Вона загорнула пасма волосся, що прилипли до обличчя, за вуха і гнівно зиркнула на нього, тихо промовила, шморгнувши носом, – Я т-тебе з-зараз уб’ю. Біжи.