Глава 16

Мілана вперше почула як грає та співає її друг, вона у захваті вбирала звуки гітари, зачаровано спостерігала за швидкістю рук Германа, а тембр його голосу відбивався десь глибоко у неї в душі і змушував бігати мурашок по її тілу. Певно, сиділа Мілана з відкритим ротом, бо коли Орест жартома ляснув її легенько по підборіддю знизу, зуби в неї аж клацнули.

- Мілано! Картопля горить!

Мілані, яка до цього сиділа з дерев’яною лопаткою, завмерши, в першу чергу хотілося лупнути нею Ореста, що так вдало її підловив, проте картопля й справді горіла, а вона була відповідальна за це, тому кинулася її перевертати на залізному диску, що аж шипів від високої температури.

Та не тільки на Мілану справила таке враження гра Безсмертного, коли він закінчив, усі розсипалися в компліментах і щирому захопленні, лише вона промовчала: не змогла передати свої почуття. А може сама до кінця не розуміла їх природу, бо справа була не лише в музиці чи пісні, а швидше в її виконавці.

Мілана приховала своє збентеження, голосно запрошуючи усіх скуштувати їхнє куховарство, тим більше, що м'ясо, яким займався Андрій вже було готове.

Через деякий час, ситі й задоволені, усі порозбрідалися хто куди, залишилися тільки Мілана та Герман біля багаття. Андрій з Ольгою відійшли неподалік помилуватися зорями, які тут у каньйоні, подалі від міських вогнів, були надзвичайно яскраві. Ілона захотіла кави, тож Орест зголосився піднятися сходами вверх до озера й піти з нею до найближчого закладу, де можна придбати напій, не упускаючи можливості при цьому прочитати їй лекцію щодо шкідливості о такій порі.

- Германе, навчи мене…, - відволікла хлопця Мілана, що дивився услід друзям і посміхався. Вона підсіла до нього ближче і провела нігтем по струні, що жалібно забриніла.

- Мілко, куди тобі з твоєю ніжною шкірою? – він узяв її руку і погладив подушечки пальців, дивлячись прямо їй в очі. Мілані чомусь стало дуже спекотно, та вона звинуватила в тому вогнище, що горіло неподалік і кидало дивні тіні на обличчя Германа: вії його здавалися ще довшими, ніж зазвичай.

- Я хочу! – не здавалася дівчина. – Навчи. Герман зітхнув. Знав, що переконати її неможливо.

- Гаразд. Сідай сюди! – він показав на місце біля себе. – Спиною до мене. Спирайся мені на груди, бери гітару. Вона сіла у позі лотоса, відкидаючись на Безсмертного. Вперше їй стало трохи ніяково: він обіймав її ззаду, показуючи, як правильно узяти інструмент, і поклавши голову їй на плече. Жар його тіла передавався їй.

- Лівою рукою тримай за гриф, а праву - клади на корпус, отут, - його тихий низький голос збивав її з пантелику, все зараз відчувалося по-іншому у спалахах вогню серед темені ночі.

- Спробуй затиснути ці три струни, - показував їй акорд, правильно розставляючи її пальці на необхідні лади.

 Його губи торкалися майже її вуха, від чого Мілана не могла сконцентруватися. Він накрив її руку зверху, перебираючи струни.

– Чуєш? Не до кінця затиснула, струни не звучать, а дзвенять, - Герман  перебирав їх, розбиваючи акорд на звуки. Потім посунув її руку на грифі, знову показуючи. – А має бути ось так! Гітара ніжно зазвучала.

- Це боляче! – прошепотіла Мілана і подивилася на подушечки пальців, де відбилися червоні борозни.

- Я ж казав, - він потерся носом об її плече, потайки вдихаючи її аромат. – Це залізні струни, а краще вчитися на нейлонових, вони не так ріжуть.

- А тобі не боляче? – вона повернула голову і подивилася на нього, його губи були в сантиметрі від її.

- У мене шкіра вже загрубіла, тому боляче лише тоді, коли я дуже довго граю, - його погляд впав на її вуста.

Мілана швидко повернулася і спробувала ще раз взяти акорд і одночасно перебирати струни, та замість гарної мелодії виходило якесь дратівливе дзеленчання. Зосередженості також зовсім не додавала Германова рука на її голому коліні. Чому вона відчуває це так гостро зараз, думала.

- Знаєш, - мовила занадто енергійно, щоб не виказати своє сум’яття, - давай ти краще щось мені зіграєш, - вона вибралася з обіймів Безсмертного і сіла навпроти, підперши підборіддя руками. Спину одразу обдало холодом, та вона воліла не звертати увагу і не думати, наскільки добре їй було там.

Герман лиш посміхнувся. У цьому й уся Мілана, головне їй не перечити. Він так гостро відчував її, кожен подих, кожен рух, запах. Невже вона не відчувала того, що й він? Безсмертний награв сумну ніжну мелодію, вони дивилися один на одного. І раптом Мілана тихенько заспівала, голос її не вирізнявся якось особливістю, але співала вона чисто. Та не це вразило його, вона придумувала слова на ходу, римуючи їх і вловлюючи мелодію. І вдавалося їй  це настільки гармонійно, що Герман затамував подих, боючись перервати її. Вона теж це відчула між ними, тепер він знав напевне.

У темряві ночі, лише твої очі,

 Твій запах, твій голос - із розуму зводять.

Цей погляд чарує, а в серці - вирує:

Гітара рве струни душі.