Глава 15

Відщипнула шматок коричневої скоринки з корицею і піднесла до його губ. Дивно, то він її годує, то вона його. Але від того, що вони помінялися ролями, їй не менш ніяково. Як тільки Герман взяв до рота здобу, Мілана відсмикнула руку назад, вона помітно нервувала.

- Думаю, тобі самому буде зручніше, - промовила, знову простягаючи пакунок.

- У мене руки брудні, - вивернув абсолютно чисті долоні перед нею Безсмертний і запхав їх одразу в кишені. – Бачиш?

Мілана скептично дивилася на нього і не розуміла, навіщо йому це все. Розсердившись, вона відірвала добрячий кусень і практично запхнула його Герману в горлянку, який такого повороту подій явно не очікував, і тепер ледве пережовував.

- Так буде порівну, - проказала, решту булки вона швидко подробила у воду, струхнула крихти з рук і, минувши Безсмертного, перейшла через міст.

Герман наздогнав Мілану, коли вона вже спускалася сходами вниз до річки, підібравши поділ сукні, щоб бува не запнутися. Спуск був крутим, не зважаючи на східці, потріскані та з вибоїнами, що зиґзаґами вели у долину каньйону повз скелі, перила теж зношені часом: широкі кам’яні стовпи, пронизані залізними трубами замість поруччя, місцями обвалилися.

- Тебе совість не мучить, я мало не вдавився, - обізвався Герман, виказуючи свою присутність позаду. – Куди ти так біжиш? Це схоже на марафон, а не на прогулянку. Він схопив її за лікоть, зупиняючи.

-  Не встигнемо все обійти до заходу сонця, - видала перше, що прийшло у голову, на Безсмертного вона не дивилася.

- Ще є час, я ж не їду вже завтра.

- Звідки мені знати, Германе, ти ж не попереджуєш?! – зараз вона дивилася прямо в його очі, відшукуючи там реакцію на свої слова, що вихопилися. Щось блиснуло в його погляді й зникло. Вона вирвала руку і поспішила вниз.

- Від мене тікаєш? – кинув навздогін.

- Чого б це? – відповіла, не повертаючи голови, все-таки варто було дивитися під ноги.

- Дай руку, - він знову схопив її за лікоть, - ще впадеш!

- Я не маленька дитина, - огризнулася, проте кроки сповільнила і вже не виривалася.

- А не схоже!

 – Германе, чого ти добиваєшся … цим? - Мілана різко зупинилася і повернулася до нього, щоки її горіли, а очі спалахнули від гніву.

- А чого я добиваюся? – спокійно запитав, вдивляючись у неї і помічаючи все: як різко здіймаються груди від швидкого дихання, як пульсує артерія в яремній ямці, як з’являється ледь помітна складка на лобі, коли вона сердиться. 

- Ти мені скажи!

- Я просто прогулююся з … подругою, якої давно не бачив.

Вони настільки були занурені в свою сутичку, що навіть не помітили, як середнього зросту чоловік, що стояв між валунів внизу біля водопаду, потайки фотографує їх. Гарні світлини вийдуть, подумав він: таких емоцій важко добитися, коли моделі знають про зйомку, а ще враховуючи живописний пейзаж навколо – сірі скелі впереміж із зеленню служили гарним фоном для цієї пари, контраст на контрасті. Брутальний чоловік і тендітна жінка у вічному поєдинку! Йому неймовірно пощастило зустріти їх тут.

- О, ти згадав про нашу дружбу? – останнє слово Мілана підкреслила інтонацією.

- А я й не забував про неї, Мілко!

- Та не вже!

- Чим ти мені зараз дорікаєш? – Герман зняв окуляри і заклав їх за футболку. – У чому звинувачуєш? – він дивився на неї і бачив в очах образу, що сиділа десь там глибоко, міцно вкоренившись.

- Забудь, - мовила тихо, відводячи погляд у бік. – Ходімо!

Герман йшов слідом за нею, спостерігаючи, як вона обережно спускається, переступаючи каміння, розкидане на шляху. Господи, йому й досі зриває дах від неї! Хіба можна отак одночасно виводити з себе і спокушати закрити їй рота поцілунком! Що за дівчина!

Унизу спуску вони розминулися з чоловіком, в якого на шиї висів недешевий фотоапарат, той якось дивно глянув на них, наче оцінював. Мілана помітила, що Герман трохи напружився. Фотограф же, що піднімався сходами вгору, оглянувся, а потім зник за брилою скелі.

Вони підійшли до водопаду, чиї води з 27-метрової висоти стікаючи з озера, зі шумом розбивалися об каміння та валуни, створюючи бризки на кілька метрів. Закинувши голову, Мілана дивилася вгору, де в струменях води купалися промені сонця, відбиваючись веселкою. Вапнякові скелі височіли над нею, ніби свідчили про те, наскільки мізерною і незначною часткою всесвіту є людина у розрізі часу. Подумати тільки, понад чотириста мільйонів років тому тут вирувало Силурійське море, а зараз вона в змозі доторкнутися прадавніх свідків цього: погладити шорстку поверхню каньйону, де залишились відбитки скам’янілої первозданної флори та фауни. Інколи Мілані хотілося перенестися в далеке минуле і глянути, як все було, а дуже часто вона уявляла ці місця тисячі років тому.

- Про що задумалася? – шепнув у самісіньке вухо Герман. Мілана аж підстрибнула і мало шию собі не звернула, щось аж штрикнуло там від різкого руху. Затекла, поки вона отак стояла, вдивляючись у верхівку каньйону. Ще здасться йому неврівноваженою, хоча чого гріха таїти, з усіма її дивацтвами Герман давно знайомий.

- А ти знаєш, - вона махнула рукою позад себе на річку, - колись її води досягали верхів’я скель, рівняючись з мостом? Уявляєш? Великі судна проходили тут.