Глава 12

- Бонус…Бонус – це вечеря з рок-зіркою, - розсміявся Безсмертний і загорнув пасмо волосся, що вибивалося, за вухо, поправивши незмінні окуляри на лобі.

- Ти мені вибач, будь ласка, - Мілана випрямилася і зробила паузу, - видно, що їй незручно було це говорити, - та мені байдуже. Можливо, в Британії від тебе фанатіють і рвуть футболки на собі, але я, чесно кажучи, жодної твоєї пісні не чула і для мене ти й досі Герман Безсмертний з НА-групи, мій др…одногрупник.

- Це був жарт, Мілано! У мене немає зіркової хвороби, дякувати Богу, – мовив він з кривою посмішкою, не показуючи наскільки його зачепило те, що вона назвала його одногрупником. Який в біса одногрупник?! Вони сьорбали з одного стаканчика ту гидку каву в холі на першому поверсі, бо інколи вистачало грошей лише на одну на трьох, і ділилися найпотаємнішими мріями, а вона каже «одногрупник».

- Я просто хотіла сказати, що для мене не важливий статус, гадала ти знаєш про це, - Мілана зніяковіла, бо вже вдруге ображає його таким чином. Могло здатися, що вона заздрить Герману, але це було не так. Насправді вона раділа за нього, його успіхи, проте це ніяк не мало стосунку до складних відносин між ними зараз.

- Я не ображаюся на тих людей, які не лестять мені одразу ж після першої секунди знайомства і не заглядають у рота. Навпаки, хочеться щирого спілкування, щоб у тобі бачили не лише відомого співака й музиканта, а передусім тебе самого, - тихо відповів Безсмертний, в його голосі чулася якась гіркота і жаль.

- Мабуть, бути зіркою не так круто, як здається на перший погляд, - Мілані хотілося торкнутися його руки, провести пальцями по губах і просто обійняти. Як вона це робила, коли їй було сумно, образливо чи зникав настрій – просто підходила і клала голову йому на груди, а він її обхоплював руками міцно і занурювався носом у волосся. Орест в такі моменти фиркав щось на кшталт «знову розвели тут телячі ніжності», але коли треба було, стояв за дівчину горою.

- Усе має свої переваги й недоліки, - від гіркої посмішки не зосталось і сліду, Безсмертний підморгнув. – У більшості випадків  - плюси.

- Як так сталося? Ти ніколи не говорив, що хочеш співати на сцені…

- Випадково.

- Випадково? – перепитала вона, звівши брови, і навіть перестала помішувати своє морозиво, яке вже швидше нагадувало молочний коктейль, надворі було спекотно.

- Саме так. Коли ми тільки прибули з Орестом в Лондон, - почав свою розповідь Герман, - то влаштувалися в невеличку кав’ярню на роботу. Я працював баристою, а він - офіціантом. Спочатку було дуже важко, виходили по змінах, потім втягнулися. У вихідні дні намагалися вивчити місто, спілкуватися та загалом відпочити з користю – шукали інші перспективи й можливості. Як ти розумієш, ніхто з нас не хотів все життя простирчати у дешевій забігайлівці.

Мілана слухала його розповідь дуже уважно, не перебиваючи і ловлячи кожне слово. Вона намагалася читати між рядками сказане, бо прекрасно усвідомлювала, що Герман навряд чи посвячує її в усі деталі. Скільки разів питала себе, як вони там? Чим займаються? Її переписка з Орестом зводилася до банальних фраз типу «як справи», «все гаразд», «а в тебе», «теж добре» - нічого конкретного. Та найбільше їй хотілося дізнатися, чи згадували її… Чи сумували?

- Оскільки ми себе непогано зарекомендували, - продовжував Безсмертний, - власник кав’ярні запропонував нам працювати надалі у його нічному клубі, який він саме відкрив і набирав персонал. Звичайно, що ми погодилися, платня набагато вища, та й бути барменом у модному закладі було набагато солідніше. Єдиний мінус – працювати доводилося всю ніч, - Герман усміхнувся, - проте й до цього ми швидко звикли. Зав’язувалися потихеньку нові знайомства, ми вже не відчували себе там чужими, приїжджими. Зняли навіть кращу квартиру поблизу…

У клубі ж на постійній основі грала одна група, хлопці співали досить непогано, та й народ збирали чималий. Одного разу, коли клуб вже зачинився під ранок і ми з Орестом закінчували свою зміну, мені закортіло пограти на гітарі, на яку я вже кілька місяців кидав оком. О, це був надзвичайний інструмент, дуже дорогий, таку я ще не тримав у руках. Побачивши, що я піднявся на сцену і взяв гітару, Орест спробував мене відговорити, мовляв навіщо тобі проблеми, хтось побачить, але я не слухав. Розумієш, - Герман пошкрябав потилицю і глянув на Мілану, що не зводила з нього очей, - вона була як продовження мене, наче для мене створена, важко пояснити… - він задумався. – А коли вдарив по струнах, то відчув, що хочу грати. Тоді я хвилин двадцять перебирав їх і наспівував пісні, які знав. Орест зиркав на мене з осудом, проте мовчав.

Тож, після цього, кожнісінької зміни я фактично без дозволу брав інструмент і тренувався. Не знаю випадково, чи хтось навмисне сказав про це нашому босу, але одного дня він заскочив мене за цим заняттям зненацька, і навіть погрожував звільнити, та за мене вступилися інші працівники, аргументуючи тим, що я нічого не пошкодив і власне нічого поганого й не робив, а свою роботу виконував добре.

- І що було далі? – Мілана вже давно перестала копирсатися ложкою в своєму морозиві, а сиділа, підперши підборіддя кулаком.

- А далі, я почав збирати гроші на таку ж гітару, коштувала вона тоді надзвичайно дорого, тому я практично в усьому собі відмовляв, навіть у такому необхідному як похід до перукаря, в Ореста я категорично відмовлявся позичати, через що він довго ображався, - Безсмертний знову розсміявся. – Ну, а власник заборонив мені наближатися менше ніж на три метри до сцени, де виступала група.