Глава 11

P.S. При написанні цієї глави, мене надихала композиція від Анни Трінчер "Короче, понятно".  Читайте і слухайте... 

 - Германе! Я готова. Можемо йти, - напружено проговорила Мілана, повертаючись в сторону воріт в надії, що він одразу піде за нею.

- Вони такі, - Безсмертний задумався, підбираючи слово, - дивовижні! Одразу виділяються на фоні інших троянд. – Він підняв руку, щоб торкнутися пелюсток…

- Германе! – скрикнула дівчина, вона була бліда як смерть, не зважаючи на полудневу спеку. Чоловік опустив руку і з подивом глянув на неї. – Не гаймо часу! – нервово додала. – Ти ж, мабуть, хочеш скрізь пройтися?

 І чому він вчепився в них, думала, і образа з новою силою сколихнула все її єство. Навіщо погодилася прогулятися з ним?! Сама себе мучить. І гордості у неї зовсім немає. Безсмертний покинув її, не захотів навіть побачити востаннє перед від’їздом, а вона поводиться, наче нічого не сталося і вони, як і колись, друзі.

- Гаразд. Йдемо, - Герман глянув ще раз наостанок на квіти і підійшов до Мілани. Йому нестерпно кортіло розпустити їй волосся і закласти за вухо білу троянду. Він був впевнений, що на дотик воно залишилось таке ж як ніжність пелюсток. Зараз вона сама нагадувала ту білу троянду – ніжна й вразлива, але з шипами: не підпускає до себе близько. А йому до болю хотілося обійняти та зануритися носом в волосся, вдихнути її аромат, що так звично було раніше й нормально, прийнятно для всіх.  

Вони вийшли на тротуар і направилися вулицею вниз до парків. Мілана йшла, дивлячись під ноги, а Герман крадькома кидав погляди у її бік. Ніхто не зважувався заговорити про те, що насправді було для них важливо. Аби уникнути неприємної задушливої мовчанки, він почав  розмову:

- Місто змінилося…

- Так, - погодилася вона. – Та подекуди ще потрібно докласти руку.

- Дещо все ж залишилося як було?  - запитав. - Зараз я думаю про тих, у кого пов’язано багато спогадів з цими місцями. Нелегко усвідомлювати, що все змінилося, навіть коли у кращу сторону.

Мілана промовчала, не зовсім розуміючи, на що натякає Герман. Вона глянула на нього швидко потайки – його обличчя нічого не виражало, та й що можна було розгледіти за сонцезахисними окулярами. А до бороди і довгого волосся дівчина й досі не могла звикнути.

 Мілана довго не наважувалася запитати, як і чим він жив закордоном. Це була дуже болюча тема для неї, бо…бо вона була там не з ним. І як мала дитина, що закривається руками і каже, що вона в хатці і ніхто її не бачить, дівчина воліла про його життя в Англії не говорити, не згадувати, наче його не було: так і не послухала пісні гурту, не глянула й одним оком концерти. Але, якщо ми чогось не знаємо, то це не означає, що цього не існує, правда ж? Вона говорила сама із собою в думках, то заперечуючи, то погоджуючись, переконувала, зважувала. А розмова тим часом перервалася і знову між ними запанувала дзвінка неприємна тиша, від якої нервово поправляєш сукню, загортаєш волосся, кусаєш губи, лиш би не чути цього нав’язливого дзвону в вухах, що наполегливо й безупинно торкається оголених нервів. Саме так це було для Мілани – нестерпно…Раніше вона не відчувала такого в присутності Безсмертного, вони могли годинами мовчати або стільки ж базікати: тем для розмови ніколи не бувало мало.

- Важко було там? – вичавила, нарешті, вона з себе, не піднімаючи погляду від своїх кросівок.  – Я маю на увазі в чужій країні. Герман глянув на неї і перевів погляд знов на алею, що вже починалася попереду і вела у парк.

- Не просто! – відповів, погладивши бороду, і поправив сонячні окуляри. – Сядемо?

- Так.

Вони перетнули перехрестя, пройшли невеличкою алеєю і сіли на одну з лавок, що були дбайливо встановлені по периметру парку для всіх охочих відпочити чи просто полаштувати морозивом і на декілька секунд забути про буденне життя. В центрі парку, трохи нижче рівня алеї і доріг, що оминали його, немов би у видолинку знаходився фонтан, до води якого майже досягали віттям верби, що росли неподалік. Він дарував легенький бриз і приємну свіжість у спеку, тому це місце завжди було переповнене дітворою, що щасливо хлюпалася по коліно у воді під наглядом дорослих, їхні веселі крики і щебетання розливалися по всій окрузі. Тут завжди звучала ненав’язлива музика і можна було випити кави на літніх терасах. Найчастіше сюди приходили родини з маленькими дітьми та студенти.

Повз Мілану та Германа пройшла життєрадісна компанія школярів, які  шукали місце, щоб присісти, в кожного в руках був ріжок з морозивом. Безсмертний запропонував дівчині перебратися в одну з кав’ярень, аргументуючи це тим, що теж не проти з’їсти морозива, але в більш спокійній атмосфері. Насправді, він просто хотів бачити її, а сидячи поруч на лавці – це не дуже зручно. Вони замовили по три шарики морозива кожному різних видів.

Поки несли замовлення, Мілана спостерігала за дітьми, що пустували біля фонтану, Герман ж навпроти буравив її поглядом, відмічаючи все: брови стали ширші, відповідно до сучасної моди, проте в міру; обличчя стало рельєфніше, підкреслюючи високі вилиці; губи залишилися такі ж як були – світло-рожеві з ямочкою посередині; фігура стала круглішою, проте постава струнка й витончена - вона подорослішала і перетворилася з симпатичної дівчини в красиву жінку.  

Мілана відчувала його погляд на собі, як Герман пильно її роздивляється, і від того сильно нервувала. Що він побачив? Подобається йому те, що він побачив? На щастя, принесли  їх морозиво.