Глава 9

- Пам’ятаєш, тут ми познайомилися. Тринадцять років назад.

- Як давно це було, виявляється, - тихо промовила Мілана. Вона змусила відступити крок назад, бо ця близькість до Германа плутала всі думки, на даючи зосередитися, і вона відчувала себе неспроможною тверезо мислити. Мілана підійшла до вікна, глянула вниз, спираючись на підвіконня. – Наївні, мрійливі діти, найбільшої проблемою яких було складання заліку з філософії та своєчасне відпрацювання прогулів до сесії.

- Не такі вже й діти! – заперечив Герман, зістрибуючи з кафедри і підходячи до неї. – Мрії та плани наші були досить дорослими.

- Авжеж, - відказала Мілана. Вона не змогла повернутися і глянути на нього, показати, наскільки сильно він тоді ранив її. – Твої здійснилися? – запитала, здіймаючи погляд угору, до неба, такого ясного, ані хмаринки на ньому, що аж очі ріже – то зовсім не сльози, що збиралися і ось-ось готові були пролитися, а вона їх стримувала, бо колись давно поклялася, що ніхто більше не бачитиме, як вона плаче. Ніколи. Слабкість не можна показувати, так її мати вчила.

- Вони змінилися!

Він стояв позаду неї і Мілана відчувала його всім своїм єством, його подих в потилицю як сотні тоненьких голочок, що впиваються в шкіру – і все німіє.

- Що ж, може, на краще?

- Для кого? – в його голосі чулася прихована злість, особливо це було помітно з того, як різко втягнув він повітря через ніс.

- Для всіх?! – непевно озвалася Мілана. Чому сердиться, не розуміла. Гніватись повинна вона.

- Ідемо далі? – запитав Безсмертний вже рівним спокійним голосом, ніби й не було того спалаху злоби. – Я б хотів усе оглянути.

- Так, ходімо, - Мілана вже оговталась, на обличчі легка посмішка, трохи неприродня. Вона протиснулась між столом та Германом, який не посунувся й на сантиметр, аби дати їй дорогу, підхопила сумку й майже вибігла з аудиторії.

Віддавши ключ у деканат, Мілана знайшла Германа біля розкладу, недалеко.

- Досі тут висить, - помітив він її.

- Так.

- А бібліотека? – глянув в інший кінець коридору.

- Де й була.

- Хтось ще працює з викладачів?

- Дай подумати, - замислилася Мілана, вони йшли повільно у напрямку сходів. Багато вже пенсіонери. Хіба що Ніна Федорівна, що читала практичні заняття зі світової літератури, але зараз вона на лікарняному, наскільки мені відомо. Ольга Михайлівна взяла відпустку і подорожує зі сім’єю, дочка її вже така доросла дівчинка, а приходила до нас на пари, ледь вміла говорити.

- Ольгу Михайлівну я обожнював. Те, як вона проводила заняття з англійської  - мало хто міг так зацікавити!

- Ну, а про Алевтину Броніславівну, думаю, ти знаєш…, - сумно розповідала далі. – Це так несправедливо, й зараз не можу повірити, що її вже з нами немає.

- Знаю. Орест сказав, - кивнув Герман, натякаючи, що йому вона про це написати не вважала за необхідне. Мілана вловила докір в словах друга. Та він не мав права цим їй дорікати – сам відштовхнув від себе.

- Вона нам була більше мамою і наставницею, ніж викладачем німецької мови, - додав. – Завжди турбувалася як про рідних дітей.

- Щоправда, тоді ми сприймали цю надмірну опіку як тягар і не розуміли, чого вона нас, насправді, вчила. Дещо більшого, ніж граматика та фонетика – бути людьми, перш за все. Світла їй пам'ять!

- Як повернеться Орест, поїдемо на могилу? – Безсмертний глянув на Мілану. – На похороні не були.

- Звичайно, поїдемо, як хочеш. Гріх не провідати.

- Гаразд.

Далі йшли мовчки, говорити не хотілося, кожен думав про своє. Піднялися в читальний зал на четвертому поверсі, зайшли в актовий – на третьому, заглянули в їдальню на другому. Стільки спогадів: он там в кутку під розлогим гібіскусом, що вкривався червоними квітами час від часу, готувалися до екзамену у Васильєвої, завідувачки кафедрою німецької мови, скільки крові вона у них випила; а там, за тим столиком, коли з’являлося вікно, полюбляли їсти всі гуртом; куди не глянь оком – знайдеться, що згадати.  Та найбільше їм подобалося проводити час на диванах, що займали більшу частину холу, який сходи ділили на дві частини на першому поверсі. Скрізь на стінах тут висіли портрети відомих особистостей, що закінчили університет чи були пов’язані з ним викладацькою діяльністю.

- Може, сядемо на диванчики, вип’ємо кави, -запропонувала Мілана. – Он там, вся секція вільна.

- Якщо кава стала краща, а не ті помиї, що ми пили, то не відмовлюсь, - засміявся Герман.

- Ну, ти і снобом став, - звинуватила його дівчина, теж усміхаючись, і як колись ляснула його по плечу.

- Колишні звички залишаються, так, Мілко? – спитав серйозно Герман, перехоплюючи її руку і несильно стискаючи. І знову цей погляд: важкий, пронизливий, від  якого у Мілани все мліло всередині і серце падало вниз як на американських гірках. – Займай місце, я принесу. Капучино? – вона кивнула і направилась до диванів, а Герман пішов до кавомату, що стояв неподалік, біля вікна. Ти ба, памятає, що це її улюблений напій, здивувалася Мілана.

Безсмертний повернувся зі стаканчиком еспресо в одній руці і капучино в іншій, окуляри він за дужку тримав руками. Подав Мілані напій, всівся біля неї, хоча місця було, хоч відбавляй, і відсьорбнув кави. Скривився.