Глава 8

3 вересня 2007 року

Університет гудів як вулик. Ще б пак, перший день навчання. Потоки людей, що проходили крізь двері центрального входу головного корпусу, які навіть не встигали повністю зачинитися й на мить, не припинялися. Одразу ж було помітно, хто є хто: першокурсники з великими очима тиснулися у холі на першому поверсі і вертіли головами на всі боки; ті, що бодай рік провчилися, заходили з виразом «ми вже все тут знаємо» і кидали зневажливі погляди на новоприбулих; ну а цьогорічні випускники взагалі собі дозволяли й не з’являтися в перший ж день, поволі підтягуючись протягом тижня.

Мілана протиснулася крізь натовп з щасливою посмішкою, вона цього дня так довго чекала! Нові перспективи, знайомства, емоції, доросле самостійне життя.

- Гей, Міло! Підійди-но сюди! – окликнули її, як тільки вона ступила на сходи, що вели на другий поверх в актову залу, де їх, першокурсників, урочисто мали привітати зі вступом до вищого навчального закладу, познайомити з кураторами та назначити старост груп. І хто там, що казав, про самостійність, подумала Мілана з невдоволенням.

- Доброго дня, Клавдіє Семенівно! Давно з Вами не бачилися, - привіталася дівчина і кивнула й іншим викладачам, що стояли поряд з матір’ю. Клавдія Семенівна насупилася, зморщуючи лоба і прискіпливо оглянула зовнішній вигляд дочки: біла футболка і бордовий сарафан, рюкзак за спиною, а білі кеди на ногах дівчини, які спочатку не помітила в цій метушні навколо,  змусили її різко втягнути у себе повітря.

- Це що таке? – понизила голос Клавдія Семенівна. – Я ж просила одягнутися нормально!

- А я просила не підкреслювати в університеті те, що ти моя мати, інакше всі вважатимуть, що мої заслуги завдяки тобі, - відбила удар Мілана.

- А хіба ні, - здивовано заперечила жінка. – Хто тебе виховав, виростив, направляв? Та зараз не про це. Вашим куратором буде Алевтина Броніславівна, хороша жінка, тож я  задоволена, - промовила вона так, ніби від її схвалення залежало все, в тому числі і майбутнє всієї групи.

- Ну от, весь сюрприз зіпсувала, - закотила очі дівчина і похнюпилася.

- Я наполягала, щоб старостою обрали тебе, - провадила далі матір, - та декан вирішила, що це буде вже занадто обурливо в очах інших.

- Що? Навіщо? – Мілані аж скули звело від бажання розкричатися і тупнути ногами від власного безсилля щось змінити і материного втручання в її життя. Думала, тут все буде по іншому, бо вона вже доросла, їй вісімнадцять. Весь настрій як рукою зняло. Не дочекавшись відповіді, дівчина рвонула в актову залу. І хай краще їй не потрапляють зараз під гарячу руку, бо вона за себе не ручається. Ще наївна думала зранку, чому це мати пішла так швидко, цього року групу вона не бере, занять сьогодні немає у неї. Від ледве стриманої злості, Мілана хлюпнулась на перше вільне місце, навіть не поцікавившись, де сиділи «німці». 

Від гнівних думок, що роїлися у неї в голові, вона практично не чула ні вітального слова Алли Анатоліївни, декана факультету іноземної філології, ні настанов та порад кураторів, і мало не пропустила той момент, коли назвали прізвище старости німецько-англійської групи і вона привстала, щоб її побачили та запам'ятали. Після цього всі розбрілися по аудиторіях. Мілана пленталася у хвості, остання, на автоматі слідуючи за своєю старостою у 316-ту. От чому так, питала вона себе подумки. Чому мати хоче все контролювати? Невже їй мало студентів, що вимовляють її ім’я пошепки і з острахом. Знала б вона, яке їй прізвисько дали. Чума! Мілані було прикро дізнаватися таке про власну матір, але, вона як ніхто, розуміла, що це заслужено.

Дівчина переступила поріг аудиторії, де парти стояли рівними рядами, з'єднані між собою. Залишилося одне місце скраєчку в передостанньому з рядів, які зайняли її одногрупники, і вона направилася туди, щоб не сидіти самій-самісінькій, позаду всіх. Хоча настрій якраз тому сприяв.

Мілана рішуче витягнула зошит, ручку, перевірила звук на телефоні і вирішила, що більше не дозволить собі засмучуватися через витівки Клавдії Семенівни. Вона пройшлася поглядом по людях, що найближчі п'ять років будуть її оточувати і зрозуміла, що ні з ким не знайома. Саме час це виправити, поки викладач не прийшла. Покрутила головою і виявилось, що в їхній групі були самі дівчата. Обернулася назад і аж ойкнула, на неї уважно дивилося дві пари очей – хлопчачих.

- Добре, хоч двоє є, - бовкнула, не подумавши, і почервоніла.

- Це ти про що? – спитав один з них, що мав світле волосся і блакитні як небо очі.

- Це я про те, що дякувати Богу, в цьому дівчачому (на язику крутилося зміїному) царстві є хлопці. А то зовсім було б як в пансіонаті для шляхетних панянок чи в монастирі. Вони розсміялися.

- Взагалі нас троє, - мовив інший, чорнявий з надзвичайно довгими закрученими віями і зеленими очима. – Третій ще не приїхав чомусь.

- Мілана, - усміхаючись промовила дівчина. – Одразу попереджую, скорочувати своє ім’я не дозволяю.

- Рідкісне, не чув такого, - висловився той, на чиї вії вона з захватом поглядала. У дівчат зазвичай таких не буває. – Я Герман, - добавив.

- Хто б казав, - приснула від сміху вона. – Самого назвали як якогось давньогерманського філософа.