Глава 6

- Ну тоді почнемо! – Мілана перевела погляд зі студентів на Германа. – Ми вирішили провести заняття у формі інтерв’ю. Запитань у них багато, - вона посміхнулася стримано.

- А у тебе? – тихо запитав, повернувшись до неї. – Є запитання?

Мілана зніяковіла, рум’янець вкрив щоки дівчини. Навіщо він ставить її в таке незручне становище. Сперся руками на спинку стільця, дивиться і навіть не кліпне, проймаючи до глибини душі. Вона розсердилася, бо помітила що його репліка викликала зацікавлені погляди третьокурсників. Вони уважно слідкували за ними.

- Я не твоя фанатка, - відрізала. І пожалкувала, бо помітила в очах Германа щось таке, через що відчула себе останнім стервом. Та слів назад не забереш.

– Я маю на увазі, що не слухаю рок, - Мілана спробувала пом’якшити своє різке висловлювання, та не дуже вдало. Безсмертний лиш здійняв брову догори, наче насміхаючись з неї, бо ж обоє прекрасно знали, скільки часу проводили на рок-фестивалях, які щороку організовували в місті. – Зараз не слухаю, - додала, викликаючи в Германа поблажливу криву посмішку.

Вона готова була крізь землю провалитися, тільки щоб не почуватися так, наче збрехала на суді, тримаючи руку на Біблії.

- Гаразд, - перервала Мілана цю нестерпну мовчазну дуель між ними. – Хто перший? Лізо, здається ти хотіла запитати, чому такий псевдонім.

- Так, Мілано Валеріївно, - відповіла дівчина викладачці, та погляд і усмішка були звернені до Деслеса. Вона старанно будувала фрази англійською, через що говорила повільніше, ніж звичайно. – Дуже цікаво, чому? Можливо, через те, що кажуть музика безсмертна. Чи ти хотів би жити вічно на землі…

- Все набагато простіше, Лізо, - щиро усміхнувся Герман. – Це моє прізвище!

- О, я подумала, що за цим криється щось більше, - скривилася дівчина. Вона була розчарована.

- Зверни увагу на прийменник, - порадила їй Мілана. – Ти вжила його неправильно. Ліза знітилась, потягнувшись до словника.

- А як тебе звати? Справжнє ім’я? – промовила Оля, опускаючи додолу очі. Вона сиділа найближче зі  студентів до зіркового гостя і дуже соромилася. Та й взагалі, те що вона наважилася щось запитати, вкрай здивувало Мілану.

- Просто Деслес, - відповів Герман і підморгнув. – Я не люблю ділитися особистим.

- Тобто ти не скажеш нам, чи є у тебе друга половинка? – Олександра зухвало закинула ногу на ногу, демонструючи їх довжину, що зовсім не приховувала  куценька спідничка.

Мілана вся напружилась всередині, вона дуже хотіла почути відповідь на це запитання, тому навіть не виправила помилку, яку допустила студентка.

- Я ж сказав, це особисте, а про особисте я не розповідаю, - Герман глянув на Мілану, бо хотів побачити її реакцію. Вона сиділа незворушно, час від часу роблячи помітки у блокноті, і виводила його з себе своєю ввічливо підкресленою байдужістю. От би взяти, подумав, і розкуйовдити той гладко зачесаний хвіст, де й волосини не вибивається, відчути на дотик шовк її волосся, пропустити крізь пальці і встигнути ухилитися від стусана, що завжди слідував за цим. Як робив колись.  Воно було того варте, іскри, що сипались з її очей в ту мить, здатні були запалити кого завгодно. І в ньому щось запалювалося, кожного разу, а вона й не здогадувалася. І він не знав, що то…

Задумавшись, Герман пропустив запитання, і тепер усі терпляче чекали на його відповідь, а він й гадки не мав, що казати. Допомога прийшла неочікувано від Мілани:

- Я думаю, Катю, у Деслеса є на те свої причини. Власне, це його право, розповідати чи ні про приватне життя. І не забувай, будь ласка, порядок слів при побудові питального речення. Добре?

- Гаразд, Мілано Валеріївно.

- А що пов’язує тебе з Україною? Я маю на увазі, це не та країна, яку відвідують заради відпочинку чи якихось незабутніх вражень, - прозвучало, - Це ж не Балі чи Мексика.

- У слові Балі наголос на першому складі, - вставила своє Мілана, за що отримала невдоволений погляд Германа.

-  У мене друг звідси, - промовив скупо і відчув, як буравить очима його профіль Мілана. – Я приїхав з ним.

- Лише один друг? - не втерпіла, вилетіло з рота, перш ніж вона встигла стримати себе і змовчати. Пальці стиснули ручку так, що аж побіліли. Не витримала і відвернулася, не давши сказати й слова.

- Оленко, чому мовчиш сьогодні? Більше говоримо! – звернулася до однієї зі студенток. – І пам’ятай про закінчення у теперішньому часі в третій особі однини.

- А важко писати музику й пісні? – спитала та сама Оленка, зиркнувши в зошит крадькома на правила.

- Інколи музика сама звучить в голові, - відповів Деслес після секундної паузи, - ти прокидаєшся вранці,  а вона вже у тебе на язику, і ти ходиш цілий день наспівуючи мотив, і не заспокоюючись доти, поки це не виливається в готовий твір. А трапляється, що мелодія моєї наступної пісні народжується як емоційний сплеск після пережитої події. По різному. З текстом складніше, зізнаюся. Мені буває важко описати словами те, що я відчуваю, тому більшість моїх композицій у співавторстві.

Деслес продовжував говорити, здавалося, про музику він ніколи не втомиться розповідати. З кожною неумисно кинутою фразою Мілана відкривала для себе щось нове, те, чого раніше вона не знала про свого друга. Герман грав на гітарі та співав для неї неодноразово, його голос ще тоді заворожував, але не було у ньому тієї пристрасті й жаги до музики, яку помічала зараз в розмові.