Глава 5

Початок вересня 2007 року

Мілана летіла на всіх парах: дихання збилося, збоку під ребрами вже кололо, а нові туфлі, які змусила мама взути, через що виникла суперечка і тепер дівчина страшенно запізнювалася, починали нещадно муляти. Залишився один квартал і вже з’явиться будівля університету у червоно-білих фарбах. Вона захоплювалася його архітектурою: побудований у вигляді букви П, він зачаровував своєю майже столітньою історією. Мілана раділа, що факультет іноземної філології знаходився саме в старому центральному корпусі, інші будівлі факультетів не могли похвалитися еклектичним стилем, що домінував в кінці ХІХ – на початку ХХ століть. Що саме тут вчитиметься, знала ще змалку, коли приходила з мамою і вбирала у себе той неповторний аромат старих книг, слухала ехо просторих аудиторій з височенними стелями і арочними вікнами та вловлювала божевільний ритм навчання студентів.

На розі університету Мілана помітила Германа та Ореста, помахала їм рукою. Хлопці сповільнили темп, підчікуючи на дівчину.

- Ви теж спізнюєтесь? – посміхнулася, наблизившись до них. Усі троє квапливо попростували до входу.

- Ми не спізнюємося, - поважно кинув Орест на ходу, - а затримуємося!

- Точно! – підтвердив Герман і обидва розсміялися. – А ти чому шкутильгаєш? – запитав, забираючи у Мілани рюкзак і підставляючи лікоть, щоб та вхопилася.

- Мама змусила туфлі взути, а вони натерли, - пожалілася як мала дитина, надувши губи. – Потім побіжу на перерві пластир куплю в аптеці.

- Ага, я вже бачу, як ти біжиш за ним, - нахмурив лоба Орест. Вони вже піднімалися на четвертий поверх сходами (про ліфт годі було мріяти) і хлопець помічав, як одногрупниця прикушує губу і кривиться від болю. – Ми принесемо.

- Ой, дякую дуже, - зраділа Мілана, хапаючи й Ореста під лікоть. – Ви – мої рятівники! Ті пхикнули лиш, проте слова дівчини потішили їх самолюбство.

- Я щось не розумію, - почав Герман, - а що значить змусила взути? Ти що в садочку?!

- Ох, ти просто не знаєш Клавдію Семенівну!

- А це хто?

- Моя мати, - якось приречено відказала Мілана. – Вона терпіти не може джинси та кросівки, тому я сьогодні в цьому, - кивнула на туфлі-човники і класичну чорну спідницю.

- Мама знає, що каже, - закивав Орест, оцінюючи стрункі ноги Мілани і навіть не приховуючи цього, за що отримав удар кулаком у бік. – Б’єшся як дівчисько, - зареготав.

- Гей, народ, тихіше, - цитькнув Герман. – Вже пара почалася. Перед дверима аудиторії пригальмували, не наважуючись зайти. Економіка сьогодні у них була перший раз, тому й не знали, що очікувати від викладача.

- Хлопці, вперед!

- Чому ми? – здивувалися в унісон.

- А хто ж. Я? – вказала Мілана на себе, відчувала, що добром це не скінчиться.

- Так! І хто тут у нас? – почули тільки-но ступили за поріг. Викладачка, що стояла за кафедрою, глянула суворо на них, зсунувши великі круглі окуляри на носа. Посріблене на  висках волосся було туго закручене на голові в вузол, а сірий старомодний костюм вказував на те, що педагог, як то кажуть, ще старого гартування. Не пощастило. – Прізвища, швидко! – гаркнула, тримаючи напоготові ручку, щоб занести в журнал «відсутніх».

- Безсмертний!

- Вогонь!

- Сахневич!

- Це ще що за каламбур? – зиркнула з-під лоба викладачка. Де-не-де почулися смішки. На лекції був присутній весь потік: одна німецько-англійська група, до якої належала Мілана та хлопці, та три англо-поляків.

- Який каламбур? – не стрималася дівчина, дуже вже педагог нагадувала їй матір поведінкою. – Наші прізвища – Вогонь, Сахневич, Безсмертний. Можна нам вже сісти, нарешті?

- Значить так, Сахневич! Береш свій безсмертний вогонь і йдеш гуляти далі! – викладачка різко скинула руку, вказуючи на двері. – Вважай, що я вже вас відмітила. П’ять прогулів і залік я не зарахую. Все зрозуміло? Привіт Клавдії Семенівні, - грізно подивилася. В аудиторії наростав гучний сміх.

- Є, мем! – покривлялася Мілана, приставляючи руку до скроні і віддаючи честь як в армії. – За мною, кроком руш! – поглянула на шокованих Германа та Ореста і попрямувала до дверей. Регіт на економіці було чутно, мабуть, на весь четвертий поверх.

- Ох, і вляпалися! Обов’язково було виставу влаштовувати? – запитав Герман, порушуючи через кілька хвилин мовчанку, коли вони спускалися вниз, зводячи догори широкі брови і скануючи спокійний вираз обличчя Мілани.

- Вона перша почала, - відказала дівчина і знизала плечима. – Дістанеться все одно мені вдома, а не вам.

- Ну ти даєш, - хмикнув Орест. – Надіюся, ми здамо залік.

- Зачекай, - зупинив Мілану Герман, - а твоя мати, це та сама Клавдія Семенівна Ольшанська з фізико-математичного факультету?

- Ага.