Глава 4

Того ж вечора Клавдія Семенівна прибігла до сусідки, а заодно й найкращої подруги, пожалітися на дочку.

- І ти уявляєш, Люсю, - сплескувала долонями жінка, - сказала, що набридло їй все. І що я їй дорікаю працевлаштуванням. Але ж я для неї стараюся, усе найкраще їй. А вона – набридло все. Може й я їй набридла, рідна мати? – обурювалася. Те, що таке може статися, вона навіть і не припускала. Абсурд.

Людмила Миколаївна давно звикла до емоційності подруги, тому спокійно накрапала їй настій валеріани в склянку з водою і подала.

- Пий, Клаво. І послухай, що я тобі скажу.

Вони сиділи в невеличкій, але доволі затишній вітальні, де Клавдія Семенівна вже пів години то заламувала руки, то впадала у праведний гнів. Залпом випивши заспокійливе, вона вперла погляд у сусідку.

- Дай відповідь мені, будь ласка. Тільки не гарячкуй, а подумай добре. Коли востаннє ти питала дочку, чого вона хоче від життя?

- І ти туди ж! – скипіла Клава, підриваючись.

- Сядь, - гаркнула Люся, такого від подруги, яких ще називають «божий одуванчик», Клавдія Семенівна не очікувала. Зазвичай вона зі всім погоджується, киває головою та час від часу вставляє своїх п’ять копійок, якщо звичайно, вдається це зробити, бо розмова з Кладею завжди більше схожа на монолог.

 – Я ж просила не гарячкувати, - Людмила Миколаївна кивком голови вказала на диван, на що сусідка фиркнула і з гонором, задерши підборіддя, всілася назад, підібгавши губи.

- Ти її питала, чи хоче вона іноземні мови вивчати? – Люся виставила долоню швидку вперед, застерігаючи подругу перебивати. Та ще більше насупилася, але змовчала. – Ні! Ти вирішила за неї. А чому? Бо колись сама не поступила на цей факультет і вирішила свої амбіції втілити у Мілані.  Може, ти її спитала, чи хоче вона в університеті викладати? Знову ні! Домовилася з Катериною поза спиною в доньки і поставила перед фактом. Ні-ні-ні. Я ще не закінчила, - випередила свою любу подругу, бо бачила, що та вже злоститься і готується в контратаку, та Людмила Миколаївна теж своїх позицій не здала, як це було зазвичай, варто лиш Клаві подивитися з-під лоба, а продовжила:

- А питала ти Ланочку, хоч колись, чи щаслива вона, задоволена своїм життям? Сумніваюся. А чи знаєш, чим захоплюється? Що вірші пише, знаєш? – по округлених очах зрозуміла, що подруга зовсім не в курсі життя доньки. – Що понад усе любить читати книги в тіні нашого горіха, а потім встає, коли вже спина добре затекла, і кожну трояндочку погладить ніжно, понюхає. Я ж для неї саджу, бо знаю, як вона їх любить. Особливо білі. А як вона тужила за хлопцями, ти помічала? Перший рік після закінчення університету найбільше, завжди ж разом були, а тут…Сяде на пеньок і дивиться перед собою, навіть не кліпне, а сторінки книги вітер на колінах гортає…

У Клавдії Семенівни зараз був дивний вираз обличчя, Люся ніколи її такою не бачила.

- Та й взагалі, - провадила вона далі подружці мораль, - раніше Ланочка така завше була радісна, зі смішинкою в очах, запальна. А зараз? Бліда тінь її колишньої: вся така стримана, поміркована, респектабельна, саме така, якою ти хотіла її бачити.

Людмила Миколаївна похитала головою, прицмокуючи язиком.

- Та хіба ж це погано? – врешті обізвалася Клава спокійно. – Молода розважлива жінка, що знає собі ціну.

- Так, було б добре, напевно, - неоднозначно погодилася сусідка, - якби ти ту ціну таку не заломила, що тільки шкодиш тим Мілані. Згадай-но лиш хлопчину, що минулого року кілька разів проводжав її додому. Дівчинка наша стала по справжньому щиро посміхатися і цікавість виднілась в очах. Так ж ні, ти втрутилась й спровадила його, мовляв, простий вчитель їй не рівня. Лана, певне, дотепер не розуміє, куди зник сором’язливий Павло і що сталося.

- Це ж ради її добра. Не була б вона щасливою з ним, ще й з його зарплатою у школі, - спробувала виправдатися Клавдія Семенівна.

- Та звідки ж ти знаєш, що їй добре, а що зле? – в серцях вигукнула Людмила Миколаївна, а потім вже спокійно, - Ти ж, Клаво, і не спілкувалася з ним толком. А, може, то її доля! – Люся нахилилася і взяла за руку подругу, з якою все життя прожили пліч-о-пліч, стиснула, погладила напружену кисть. – Клавдіє, ти ж знаєш, що твою Міланку як рідну люблю, ти й назвати її в мою честь хотіла, і зараз Мілою кличеш, як і мене в дитинстві. Бог не дав своїх дітей, на жаль, - сумно продовжила, - тому й не змогла мовчати, спостерігаючи, як ти маніпулюєш своєю дитиною. Дай їй жити, як вона хоче. Не втручайся, благаю тебе. Ти ж не хочеш, щоб в кінці тебе зненавиділа рідна дочка, - запитала тихо, зазираючи в очі. Там плескався страх.

Клавдія Семенівна повільно піднялася і пішла додому, не сказавши й слова.

Треба буде її завтра навідати, подумала Людмила Миколаївна, вперта, сама ж не прийде й не визнає свої помилки. Заспокоїться, все обдумає, може, й зрозуміє, наскільки тиснула на доньку весь цей час. Довго ображатися не буде, не така.

Цілий ранок Мілана була сама не своя. Її дратували звичні розмови та поради старших колег на кафедрі, які раніше вона сприймала нормально, занадто голосний сміх студентів на коридорах, набридливий шум транспорту, що долинав з вікна. Все було не так. І вина тому її вчорашня розмова з матір’ю, яку вона уникала і ввечері і зранку, чи несподівана зустріч з Безсмертним на озері, вона не знала. Але її душевний стан дав тріщину, і все те, що дівчина там так старанно й глибоко в собі схоронила, почало просочуватися на поверхню.