Глава 3

Жовтень 2007року

- Ви чому мене не почекали? – накинулася Мілана на Ореста, підбігаючи захекана з червоними щоками і пригладжуючи  на ходу коротке до плечей волосся. Герман ще не потрапив їй на очі, тому весь свій вогонь вона вилила на Ореста.

- І тобі привіт. Ми тебе чекали, - поглянув на дівчину з докором. – Двадцять хвилин. Що нам на пару було запізнитися? Ти ж знаєш, Савицька такого не пробачає.

- Я ж не запізнилася! – обурилася Мілана, риючись в сумці в пошуках потрібного зошита і ручки.  – Ще й дзвінка не було. Це все ваші виправдання.

- Через хвилину буде, - Орест глянув на годинника і підняв вказівний палець вверх. - Усі вже в аудиторії, візьми це до уваги.

- Мілко, ти знову кипішуєш? – почувся голос позаду, а наступної миті власник цього голосу розкуйовдив їй волосся п’ятірнею, чим ще більше змусив Мілану розлютитися. Бо він добре знав, як вона цього не любить, та її реакція дуже забавляла друзів. От вони таке час від часу і провертали.

- Германе, я тебе зараз цим зошитом….Я ж тільки-но його привела до ладу. Стоп, - примружилась дівчина і навіть перестала знову поправляти зачіску. – Це що знову якийсь дурнуватий зменшувально-пестливий варіант мого імені? Наче мало мені Міли, Лани як в серіалі «Таємниці Смолвіля», - загинала вона пальці, -  Міни, Міланчика і тому подібне.

- Мілка – це шоколад. Тобі приніс, - усміхнувся Герман, показуючи в руці плитку шоколаду «Мілка», правда залишилося її трохи більше половини, але то пусте. Він відламав шматок і запхнув його Мілані в рота саме тоді, коли вона відкрила його щось сказати. – Кольору твоїх очей, такий солодкий, - як ти, подумки уточнив,  - проте з легенькою гірчинкою, - додав хлопець, поки Мілана переварювала сказане і жувала. Вона зніяковіла, тому була вдячна, що не могла зараз нічого відповісти. Повний рот шоколаду не давав цього зробити.

- Германе, який дієвий спосіб її заткнути, коли вона психує через дрібниці, - засміявся Орест. – Я б не додумався.

- Боюся нам грошей не вистачить, - теж розсміявся Герман. За що обоє отримали від Мілани по потилиці тим же ж зошитом, яким вона погрожувала раніше.

- Говорити не може, а битися – ще й як, - вигукнув Орест і ухиляючись від ударів, що посипалися, заскочив у авдиторію. За ним так само Герман і зла Мілана. Продзвенів дзвінок.

- Міло! Ти ще довго там стовбичитимеш?

Мілана аж смикнулася від несподіванки, голос матері вирвав її зі спогадів з безжальним нахабством. Вона повернулася і глянула вгору на вікно, де її мати, висунувшись, жестикулювала виделкою:

- Обід зовсім остигне. Що мені потім холодне їсти? І так чекаю тебе стільки.

- Могла б і не чекати, - буркнула тихо дівчина, штовхнула важку хвіртку і зайшла у двір.

- Що ти кажеш, доню? – почула, коли проходила повз вікно, стукаючи каблуками по вимощеній плиткою доріжці.

- Нічого, мамо, - крикнула Мілана, задерши голову. Вікна будинку знаходилися на рівні другого поверху, оскільки підвал, що був під ним, лише наполовину знаходився під землею. І це ж треба було комусь зробити таке планування, щоб вікно у кухні виходило саме на дорогу, подумала з досадою. Мілана зайшла за ріг дому, піднялася по сходах і привіталася з Людмилою Миколаївною, їх сусідкою, що якраз відчинила двері. Площадка у них була спільна, різні входи лише.

- Добридень, тітко! Як Ваш тиск сьогодні?

- Привіт, Ланочко! Ой, стрибає. Ледве встала зранку, - пожалілася Людмила Миколаївна. Їй вже було далеко за шістдесят, проте вона мала чудовий вигляд, як на свої роки. - Що поробиш, старість.

- Ви перебільшуєте, ще й молодим дасте фору, -  усміхнулася і зайшла в будинок. З полегшенням роззулася в коридорі, від високих підборів ноги сильно боліли, адже вона зовсім не розраховувала на прогулянку містом. Її щастя, що вони ще не встигли перейти міст до старої частини, де усі вулиці вимощені бруківкою.

Клавдія Семенівна чекала на неї на порозі вітальні: домашня охайна сукня, улюблене намисто на шиї, акуратна зачіска на коротке волосся, легкий макіяж. В п’ятдесят з хвостиком вона справляла хороше враження. Доктор фізико-математичних наук, шанована викладачка, вона ніколи не дозволяла з’явитися в неналежному вигляді на людях чи вдома. Зараз уся манера її поведінки говорила про те, що поки донька не розкаже все, що вона хоче знати, Клавдія Семенівна не відступиться.

- І хто це тебе підвозив?

- Мамо, дай хоч зайти, - стомлено зітхнула Мілана. – Ти ж казала обід холоне.

- Почекає, - відмахнулася Клавдія Семенівна, хоча все ж посторонилася, пропускаючи дочку. Вона пройшла за нею на кухню, спостерігаючи як Мілана наливає склянку води і жадібно п’є. Потім ще одну. Мати не дала їй допити, забрала з рук і пильно подивилася на дівчину.

- Хто це був? Ти якась сама не своя, - констатувала факт.

Мілана витерла тильною стороною долоні мокрі губи, глянула в вікно, наче сподівалася там знову побачити круте авто з іноземними номерами, і, нарешті, тихо промовила:

- Герман. Він повернувся.

- Який Герман? – запитала Клавдія Семенівна, проте в душі вже знала відповідь. Вона повільно відсунула стілець від столу і важко опустилася, сідаючи. Відсунула тарілку від краю, поправила скатертину і лише потім спромоглася подивитися Мілані в очі і перепитати: